Казка

Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царствастрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки;хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши,рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу,шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто,каменю клубок котив, відбував

Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати:не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не

Міст скляний не перейшов і не зміряв моря,не звивав волосся шовк, серця не

Не втолив — спалив язик; шепіт,наче сажа: принатурився, привик, душу сном

Не згадаю де, коли, як, чому, навіщо,хто до серця присмолив лихо-кам’янище,чом розслабла тятива, обважніли й руки,крик чому не перейнять, не збагнуть сполуки?

А од сонця все летять променисті стріли,і тому жада душа завше перевтілень.***