Криє затінком суничним літній ліс,струмує шелест: густіша… крок повільнийуповільнює дорогу, що, стискаючись, все
Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає,чи шляхи рівніші стали,від коліс, можливо, довші?
Та за обрієм знов
Тільки з вежі часу чути стукіт серця,тупіт чути!..
Лопотить дитя по стежці,жінка бульбу вибирає,яблука об дах гуркочуть, тешуть ґонт,на бубон шкури натягли,та крок
Стукіт
Джерело — пульсарій часу,бачу, як воно чорніє!..
Зяє отвором смоктучим,все вбирає до краплини.
І струмок назад пульсує,і щохвилі серце
Стукіт
Тіло зменшується втричі,і річки назад струмують:супротивна хвиля часу всю теперішність спиняє:гонить, гонить води вгору,і трави зелена піна піднялась понад верхів’я.
Тоне шум в глибинах тіней.
Серце стовбури рахує, мітить стукотом повітря —зяють сині ополонки.
Стукіт чу-ти.
Він відлунює у пучках і стіні передається,в скронях, в грудях стукіт
Ложка цокає об зуби — стукіт чути.
А лопати ґлей довбають — стукіт чути.***
