Натуга на руках,від втоми чорних,здувала жили,ніби мотузки.
Каміння клацало зубамив жорнах,жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,а
При тьмяному мигтінні каганцяжіночі ніжніматеринські рукитягли за ручкукамінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,і борошно,мов біла кров,
Це все булов двадцятому столітті,що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуємрадісну зловтіхуу голосі ворожому,чужім,що заглядали кривдай люте лихоу наш —для щастя виведений — дім.
Хай сатаніютьвиродки од крику —нас не знобитьод їхньої хули:нам жорна тііз кам’яного вікуна танках варвариз Європи привезли.
І то для нихтаки й була наука,коли —у всього світу на виду, —немов у жорнах,дужі наші рукиперемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвигне принизять жорна —вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситьсязлість ворожа, чорна —нічим не очорнитьтвоєї боротьби!..
Цілую руки,що крутили жорнау переддень космічної доби.