Ти

І рот мені судомою звело,повітря затверділо, наче скло,не видихнуть, ні слова проректи,заламувався погляд на кути.

Оплавлений смолою, мов комаха,я пізнавав все повновладдя страху.

Перед очима застигав бурштин,душа моя, приречена на згин,ув’язнена навічно у живицю,засушену нагадувала птицю,що сліпо дивиться на лет швидких хвилин.

Вода текла, та отвердів мій слух,в корчах останніх засудомивсь рух,в повітрі віддзеркалені благаннязасвідчували — мить оця остання,яка замкнула прижиттєвий круг.

І раптом ти дихнула, розплелазав’язаного холодом вузлаі, краплю сонця вдмухавши в легені,розпочинала простори зелені:лети, лети, ось вітер для крила.

І я махнув.

І вирівняв суглоби.

Збезважений.

До птиці уподобивсь.

Дзвеніла плоть, позбавлена зусиль,співали кола подокільних хвиль,і я летів, і знав, що це — випроба,що лет мені дарований, мов птаху,заточувати кола і від страхулетіть і погляд не пускати вниз,де золотом всі обшири взялись,щоб запечатать душу, мов комаху.***