За світляним колом

Я кликав, та кого?

Я плакав безпричинно:з’являвся то вогонь,то холод

Хоч розрослася тина ширину уяви,але із пустотиз’являвся сміх

Вуста — то тут, то там —спалахували й

То жару пекота,то снігу білі

Все вигадка, все — сон,і плач був нереальним:піски,

Тутанхамоні спертий дух

А навздогін вуста,

Іудин поцілунок,і чаю гіркота,і простір рвався лунко.

Вишневий ґлей сочивсьпо тріщинах у часі:душею присмоливсьдо тебе я, та в страсірвонувся, поволікпо рейках за собоюнаповнений засіквокзальною юрбою,що реготом зайшлась,глузуючи із мене:— То він долає

Тим потягом шаленим!

Він кружеляє самна колесі стрімкому:мелькоче тут і таму часі круговому.

То біля пірамід,то в катакомбах Риму, —який сферичний світ,поза яким незримоіснують вічно ті,хто серце поїть світлом,але шляхи круті,і зміни непомітні:то Рим, то Вавилон,то Карфаген безлюдний, —який солодкий сон,який він непробудний.

Бо там камінням б’ють,там — стрілами, тут — шротом,і топлять в каламуть,і руки в’яжуть дротом.

І ти при згубах скрізьбула присутня, люба,я чув то холод сліз,то обпікали

І кликав — та кого?

І плакав безпричинно.

То схоплювавсь вогонь,то — холод

І ти то тут, то тамнезримо і

То клятва на вустах,то поцілунок

І не збагну метиколоверті, всезнавче;тут чути сміх густий,а там хтось гірко

По колу стрімголовмчу небом вертикально,кров відхлинає зновіз мене в тінь

І голос відхлинау клич, що зрів віками.

Гукаю, та лунасвистить слідком, мов

Я ще хутчій кручуте колесо — до млості,і каменем лечурозпеченимкрізь простір.

Тікаю?

Чи женусь?

Гукаю?

Чи зрікаюсь?

Спинитися

Все сплю — не прокидаюсь…***