О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії
Перед очима стале без покрас;
Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали:
Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані,
Та тільки хто ви, де?
Подайте голос нам.
Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят – належать справді вам?
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є
Мовчання, сльоаи та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?
Невже се так?..» Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори ці?
Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на
Що ж, браття, мовчите?
Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!1895
