Душа берези

Нас — океан.

Але ж кому у

Дісталось істини святе зерно?

Якщо життя лише сліпий випадок

Яким безглуздям робиться воно!

Я не просив його собі в

На цій землі, де навіть Слово — крам,

А переможець той, для кого шлунок

Носій всіх істин і єдиний храм.

Ні, не просив.

Хто ж вирішив за мене,

Де спалахне і згасне “я” моє?

Навіщо самоспалення щоденне,

Котре на нашій мові — житіє?..

Отак я думав.

А тим часом

Спливла у безвість з рідної ріки.

В засніжені ліси прийшла відлига,

Поволі набубнявіли бруньки.

І виявом палкої антитези,

Загорнута у шаль із туману,

Прийшла в мій дім жива душа берези,

Щоб я прокинувсь від лихого сну.

Коли я ворушивсь — вона щезала,

Хоч серцем відчував: десь тут була.

Вона мені нічого не сказала

Лише торкнулась віялом чола.

Мов Дух Зорі невидимим

Обплів і тихо загойдав мене.

Життя вже не здавалося безглуздям:

Воно не випадкове й не земне.

Душа берези зникла серед жита

Лишився одсвіт білої кори.

Та я вже не питав, для чого жити

Я знав це так, як знають явори.