Минаючи убогі
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав:
Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина,
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Під вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї,
Та з-за широкого
Мене, небога, виглядає.
І їй здається —
З-за хвилі човен,
І в хвилі човен
Мій братику! моя ти
І ми прокинулися.
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живі,
То бог поможе перейти.20 іюля [1859],
Черкаси
