Виходить за межі неба, ніби виходить із себехуга.
Білі колони крушить і запорошує зір.
Тягнуть гринджоли діти прямо на хатній гребінь,аби спуститись донизу, розлінувавши сніг, мов папір.
В білому торохтінні голоси їхні тонуть,наче вогні свічані, сніг ув очах мерехтить.
Снігом доточений звівся дід Яким, мов колона,сам у собі височіє і у думках височить.
Він стереже городи зірко від гайвороння,в нього в руці торохкало, померки — в голові,а у нагрудній кишені вижухла похороннасвідчить, що дід пережив двічі свій власний вік…— Киш, проклятуще зілля, а бодай би ти видохло,де ви на мою голову розпроклятущі
Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,з хатнього гребеня діти сунуться зверху
Нерозлінована грядка — ніби чиста сторінка,звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу…— Що ви, діду, робите?
Краще візьміть ковіньку…— Чи не пішов би ти к бісу!
Бачиш, я сніг
Тільки заплющу очі — так і летять додолу,чорні, як смоль, залізні… не приведи
Іч, розкричалися, кляті, — не відійти від
Ну, в случаї чого, буду гукати народ…***
