З укритого гнізда в скалистій десь
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,
Облетить світ, і аж о неба звід опреться,
І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе,
І зве:
Де правда та?
Де ти, великий боже?
Всі зорі збігла я, атоми всі в
Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі».
В блакиті він завис недвижний, розпростертий,
Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.
Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,
Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь – кров пролити.
Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:
Таж над тобою тож завис беркут нестримний!
Він не хибне тебе, хоч як високо висить!
Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..
Ось рушив він.
Пливе без маху крил в блакиті,
Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.
Спокійно колесить, знижаесь, знов зриваєсь,
За хмару криється, в лазурі розпливавсь.
Лиш острий крик його вістить, що він голодний!
Так в час тиші не раз прорветься плач народний.
І защемить в душах вельможних біль таємний,
Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар;
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс – ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.
І замість нести смерть згори на земне
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.
І не як божий суд, але як труп
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти!
Нас є стрільців стосот:
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє,
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.22–24 мая 1883
