Літописець Нестор
Вийшов — дорога гуляє сама по собі,перепочивши при ярій вербі,в землю пустивши мичку коріння,щоб запастися довгим терпінням.
Глянув: дорога струмує піском,не перейняти її батіжком —з яру на гірку, з шпилю в яроквіється весело пилу клубок.
Віжки прядив’яні туго бринять,грузне у порох дороги печать:рівну дорогу копито горбатить,котиться лихо на
Рушив — курилося рівне байдужжя,перетиналося степу окружжя;поглядом, слухом було не вгадать,де знакувала землю печать;хто зупинився, а хто повернувся —все заплелося у вічному русі.
Пам’ять припала пилом
Земле-землице, зраджуєш всіх,долі химерні рівняєш дощами,швидко течеш забутям попід нами.
Став, але простір від мене тікав;пил зачерпнув — він запіксь в кулаках;кинув розпачливо груддя від себе,очі піднявши сподівано в небо:там ні позначок, ніяких
Чую — холоне сльоза на щоці.***
Павло Мовчан
Other author posts
Лад
Недослідимий, незбагненнийтравневий світ густо-зелений Співа весь день дрібний пташок,немов заучує урок,луна весь час один рядок:— Тьох-тьох… Віть-віть… — Тьох-тьох Віть-віть… —звучить у відповідь рефреном А ми з тобою оцих дварядки...
“Тінь чиста прагнучи сполуки”
Тінь чиста, прагнучи сполуки,летіла, розпростерши руки,щоб в полі перейнять мене, —в шовковій оболонці звуку —ядро ж у неї Вона швидка, як світ, широка, —летіти буде, ще допоки —не обійду, не Коротять відстань квапні кроки —чи ж неминучи...
Скарби
Збирачу просторів безглуздий,ти все, що бачив, те і брав:від ваготи аж ноги грузли,зір захлинавсь від різних барв Зібрав доволі — може, досить Пора оглянути скарби Дивись: там жар, де була просинь,де смоль — там паділ голубий
“Ой наїхали семигоряни із-за семи гір”
Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір,намостили гаті з м’яти до тебе у двір,вийди тишею із хати, забілій, мов сніг,твоя доля непочата стала на поріг Семигірна, семизірна, на семи вітрахприлетіла сном вечірнім, сіла, наче птах,а під нею забрин...