Перед могильним гнітом самоти,
Який на душу давить неугавно,
Вже й ти зробилася чужою —ти,
Що найріднішою була недавно.
Всю логіку спустошено до дна,
В гнівливості досягнута вершина.
І залишилася мені
Подруга давніх літ
Гірка дружина.
Коли зірок і куль гримучий
Мене прийняв до себе у науку
Неначе із-за хмари хтось
Мені на поперек залізну руку.
Не гасять болю ні бинти, ні мазь
І, може, це пояснить лиш могила:
Та куля, котра в поперек вп’ялась,
Мені живу істоту прищепила.
Це так давно було, давно колись
Тоді, як сталлю прогриміла туча.
Від тих часів ми звиклись і зжились,
Моя невигойна, моя болюча!
Ти дихаєш під боком у журбі,
Штовхаєш серце на світанку рано.
Є справді щось солодке у тобі,
О боле мій
Моя блокадна рано!
Твоя чутливість з’єднує
Із хмарами та сонцем, та вітрами.
І жоден дощ хребет не обмине
На ньому ставить синоптичні драми.
Пройшли повз серце череди жінок.
Та ось ударила крута година
Лише тобі й мені плетуть
З тернів євангельських,
Моя єдина.
О Господи!
Дай із твого
Росинку випити, щоб мати
Лиш ти зі мною, боле, до кінця
В одній труні ми й ляжемо в могилу.
