Не крона на мені, волосяниця,і страшно із корінням розлучиться.
Було смикнувсь, але спинився вчасно,бо рвався простір і тріщали прясла.
Повз мене йшли дерева кочівничі,знебарвлені в буденному величчі,і кидали зневажливо в мій бік:— Незграбиться на вітрі чоловік.
А я стояв і думав:
О ніщота!
Що бачите, те й тягнете до рота,ще й пащекуєте, постояли б отут,де з-під коріння витікає ґрунт».
А сніг налиплий клонить вперто долу,і в кожну складку проникає холод;хоч руки іще корчаться в гілках,рвонутись хочу… Зупиняє страх;і струменем повітряним розгорневсі пагорби, горбочки, могилки,і ні струмка не стане, ні ріки —одна земля безлика і потворна.
Отож стою на протягах осінніхі чую: гляньте — дерево без тіні.
Бо увібрала тінь волосяниця,аби у ній сховалась синя птиця,щоб височів, немов дороговказ:сюди, сюди ходу спрямує час;аби не збився він на манівці,тримаю землю міцно в кулаці.***