На перевалі осені

Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям.

Холонуче слово голову студить і клонить.

Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти,тільки ж назустріч — листя червоне.

Обрій важкий, наче жорно на шиї.

Стовбур повітря хмари вінчають,гострі тернини тінь до паркану пришилиі не

Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошитадратвою літа.

О, як багато нам цього світу:не охопити, не приручити, не облюбити:жити б і

Дня не

Криком стікає, болем зіходить тіло зболілевід білого світу:ой забагато навіть блакиті,—очі сповиті, ноги підбиті, рук не

Сил не

Видобув із долоні долю, розділив її надвоє,а сам посередині, як поміж поглядом,пролопотів босоніж,збив лише куряву, тінь нахромив на проміньі злетів відлунням попереду каменя,а вороття

Намалював на обличчі квітку,та бджіл не принадив:гірко у роті, бо полином захлинувся;спить павучок у вусі,слух заснувавши дзижчанням,вулик душі порожній —крил не

Сліз не стачає для болю,солоду — долі — для

Сіль заломила погляд —все надовкола біле: ладо, ой

Поле безкрає!***