Я зустрів її, слизьку потвору,
Між конвалій в росяній траві
Поміж сосен, що дивились вгору,
Де висіли тучі грозові.
Це була така невідповідність
Квіти–перли і слизька змія!
Що природі за уяви
Був готовий докоряти я.
Справді ж бо, образа в тім велика,
Що в красу травневу
Ця отруйна гадина безлика
Темний вихлюп світового зла.
Я вже був підважив
В іскорках соснової смоли
Та побачив, як стару
Крихітні спіральки облягли,
То були її рожеві діти,
Що жили у травах поміж пнів.
Їх ще треба пестити й глядіти
Ніжних, нерозумних пустунів.
Так вони в’юнились, так
Сонця й ласки, що мені
Збило подих і забракло
Камінь той на матір опустить.
