Ліс знеосіблений, відсирівши, розмивсьоскорбною пітьмавістю по сизім,і небо краплею провисло журно вниз,щоб засвітився зміст у вічній книзі.
Я краплю дощову губами знявз морозами гартованої гілкиі пережив нову сторінку дня,збираючи по літерах, мов бджілканектар життєвий — крихітки знання:і не зрадів, а смутком перейнявсь,не відокремивсь — розчинивсь у лісі,і ніби корінь вглибився у час,хоч туго розростались в цім замісі:грузькі сніги, а краплі дощовіобтяжисті — перекосили плечі;і рвуться, рвуться нитки сирові,а краплі, наче крапки в кінці речень,такі місткі, осяжисті, змістовні,що в них весь світ поволі увійшов.
О ягоди небесні, світоповні —отвердли ви, мов закипіла
По ягоді з повітряного гронавикрапується піднебесний сік,і тане в роті, здрібнений, солоний,останній сніг, що на вітрах прогірк.
А видовжені пучки чують весну:від ніжності наключується брость,о тільки б краплю злагоди — воскреснеусе, що снігом в серці затяглось.***
