Звідтіля

Висловлюю дихання власне у мові,усе видихаю, що в груди ввібрав;голчасті морози, сніги паперові,щіткасте повітря і спалахи трав.

Життя видихаю, але затинаюсь,коли видихає із себе землянічних косарів, що йдуть лугом безкраїм,коли серед ночі вогонь догорає,коли хтось до тебе з віків промовляєі очі твої чиясь длань

Тоді відчуваю, що подих не повний,що я видихаю видіння нічні,які мчать степами на спінених конях —світають на вітрі сорочки лляні.

Перед веде брат мій, якого не знаю,за ним — моїх друзів померлих загін,а я все туман та туман видихаю,який обступає мене з трьох сторін.

Четверта ж — чорніє, як яма, позадуі спину холодить, остуджує

Туди щохвилини віджите щось пада,там часу нема й уривається

Там звук уривається, ніч стає зримаі брат мій гарцює на білім

І я озираюсь — туман косить… привид,аж черка по п’ятах косою

Спішу я… спішу я… та там, край туману,ламається погляд і рветься земля,а батько в сорочці до п’ят полотнянійстоїть і махає мені звідтіля.***