На попелище власних літі на спустошене дворищещось надить… надить… Пам’ять, рід?
Чи здичавіле гробовище?
Скрізь лобода та кропива,якась чужа трава — в
Печальна пам’ять родовадороги скривлює
Але вирівнює їх страх,та шлях життєвий гнеться
Скрипить прах ваший на зубах,що посміхаються
Ступну крок вбік — у мур уткнусь:він вигнався з обох боківмого життя, де «к» — як плюс,«ати» — мов вигук, — ой
Високий мур, — чи ж навіки?
Він обтягнув усю країну?
Пробились гострі шпичакиіз нього, і штовхають в
Нікого я не бачу.
Саміду, іду, немов
Я знаю: ви присутні там,де слід зостався від
Ви знову збратані, а тутя сам один, як перст відтятий;між нами двометровий ґрунт,бетонний мур, іржаві
Присутність вашу чую скрізь,та зір не визначить, які ви.
Ліг ваший прах в міцний заміс:мур височить на краю
Хоч вгору лишаєм повзи,хоч в землю прахом
Видно бетон: з вершин… з низин…мов сам в бетоні схоронився…***
