Поспішала кудись на мітинг,вже смеркало і люкси цвіли,і здавалось: в далекім століттінедалеко трамвай плив.
Погасала прозора осінь,і бадьоро дзвенів крок.
Я чомусь одкидала косий почувала: бунтує кров.
Повернула до трамвая круто,раптом стала: що таке?
На ганку стоїть не кондуктор,а мій милий зняв кашкет.
Так і кинулась я на
Але ні, то був не ти:мій коханий ще більш білолиций,мій коханий ще більш молодий.— Прошу квиток? — Нате! —я сказала (народ шумів)і поставила раптом дату— на листі — тобі.
Пишу на коліні, в вагоні(кондуктор знов пройшов), —туди, на твої льони,де ти кажеш — «так хорошо».
Пишу я тобі про радість,про вечірній присмерк в огнях(і до речі: без тебе гратирозлетілися в два дня),я побачила східний городі японські вітрини крамниць.
Це далеко краще за мореі твої вечорниці.
Така логіка тих, що мріютьпро сади химер в цвіту:коли треба, то зробиш з повіїкабріолети золотих дум.
Така логіка тих, що знають,як за смертю йде життя:це ж вони золотими снамипрозаїчні болота мутять.
Отже, друже, пишу в вагоніпід духмяний електричний шумі плюю на твої льони, —це від серця тобі кажу.
Зараз трамвай підходитьдо стоянки (горить ліхтар).…між іншим: попала в ботина центральній станції
Задзвенів, підлетів, зупинився,виходять, входять, ідуть,і здається, що все це сниться,що я в прекраснім бреду.
Звякнув різко дзвоник,мій кондуктор: — Ваш
Тоді знову виринає й тоневечірніх годин манто.
IIТи писав мені: що то буде,коли завагітнію
Але це ж, мій коханий, будень,сірий, нудний яв.
Твого сина (дочку, може?)однесу я в третій інтернат,а ти пришли мені кошиквиноградного вина.
Буду така вдячна,цим і забудемо нашу связь.
Слово честі: за тим не плачу,що ти мене взяв.
А з тієї полинної ночі,коли в стрісі стримів молодик,зараз тільки темні клоччя,що летять сюди й туди.
Все забула, бо треба забути,як не бачу й зруйнований млин:це була узамітна сутіньі під нею — вдвох — ми.
Пам’ятаєш «часи пантеїзму»на могилах (оселі, ріка).
Я дала тобі душу чисту,коли ти мене там погукав.
А що далі?
Абстракція — тільки,голубої тоски
Я і досі чую крики,ти до мене: «ага!
Пам’ятаєш мої розмовипро комуну загірних людей?
Ти тоді позіхав від утомиі казав: «не те! не
І тоді я пішла від тебеі до тебе вже не прийду,бо ніколи серед
Не найду свою мету.
IIСкоро станція, там вилізати,і спішу я кінець
Я працюю тепер у Радіі цікавлюсь, де ж — ти?
Ти питаєш, чи я марксистка?
Не скажу тобі: «так,
Комунарка я… щось близько…як ти кажеш,біля державного пайка.
І тебе уявляю зараз,як — порожній гнилий смішок,і не дивно: ти ж жив на базаріі від мене давно одійшов.
А втім, я забігла далеко,не про це я хотіла
От і маєш: жодної спеки,а пройшла така
Мій кондуктор біля мене знову,та не в ньому справа, кажу:я нарешті найшла те слово,що родив його буйний шум.
Це, власне, не слово — легенда.
Прекрасна легенда з легенд.
Її розказав мені Тенда,в перекладі (з скіфської) Генд.
Про синій вечірній город,де вічно кричить муедзин,що в нім мінарети — гори,що в нім, як симфонія, дзвін.
Найшла, хоч і довго шукала,ці сині оселі
І там, де блукають шакали,я вже бачу вітчизни ескіз.
Геніальне азіатське місто(без бруду, без повій, без брехні).
У ніч засурмить вісті,що гряде останній гнів.. . . . . . . . . . . . . . .
Тепер бачиш моє лихо,це не лихо — сміх
Не турбуйся, що під серцем тихоповернувся твій син.
Йому ліжко найду в інтернаті,та тобі от вже місця
Тисну руку.
Прощай, мій завзятий,проживу я й сама.
IVТрамвай зупинився.
Досить.
Кондуктор у присмерку
Мене зустрічає не осінь,а тільки осінні сни.
