Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине
Від можа і до можа Україною,
І панський перехняблений
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля з горла кров’ю обгоріла,
Там ребра на гаках, де воля говорила,
Там червоніє чорне вороння.
Ні шелесту, ні диму з димарів,
Лиш свище вітер черепу у вуха,
По світу в’ється людська потеруха,
Що звір і той без люду олюднів.
Невірна ніч, непевна — тупу-тупу
Безнебна ніч — татари де?! — прийшла.
Шикує смерть — не спіте! — труп по трупу,
Ридають коні, кублиться імла.
Хропуть шаблі, і ядра захропли.
Хропе і втома, цямкає губами,
І хмара ріжеться кривавими
В безнебнім небі чорними шляхами,
І тиша спить, і віти, і вітри.
Мазниці густо сплять, і кругле сплять колеса,
І кулям сняться голови й серця:
Невірна ніч!
Ганьба
Схиляється до нашого лиця.
Ганьбо!
Ганебино!
Ганьбище, ти над нами!
Твій віщий зір на нашому чолі,
Що нашими козацькими
Проторохтиш в землі і по землі.
Могил нема.
Могили повтікали.
Дніпро утік — осталась лиш вода.
І вовчі небеса — над вовчими
Снують свою ходу — печальна та хода.
І нипає помазаником
Півправда, півсвобода, півжиття.
І за народом згорбленим та
Пильнує без’язике небуття.
З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами
Тікає воля, дух її і слово.
І грає рабство в сурми золоті.
Ніде нікого.
Правда
Лежить в траві і власну лиже кров,
І мочить морду серце у горілці,
І душить душу зраджена любов.
Ніде нікого.
Будякові
Важкими бджолами, вмираючи, гудуть,
Татарський кінь стриже вухами ночі,
І місячні серпи ті ночі в копи жнуть.
Та не дай боже, та не дай нікому,
Як оцьому народоньку молодому!..
Ой не дай, не дай,
А як дай, то вбий.
Покарай його, погуби,
Во язицех всіх, во думках
Покарай його, загуби,
Щоб не мучивсь так, не страждав
Цей
Ні клятв, ні сліз і ні колін!
Лиш горде горе тонкостанне.
Вікно, і вітер, і квилінь,
Квиління віт неперестанне.
Листопад… що ти?
А
Отак усе відкрокувалось,
Все до початку відмоталось,
Як жив би ти і що робив?
Що б ти
Покинь.
Дивись.
Краще дивись, як мла намулиться,
Як листопадний мокрий
В краплисту шибку писком тулиться.
Як би ти жив?
Отак би й жив!
Покинь!
Ну, прошу!
От, їй-богу!
Сріблястий лист маслини-лоху,
Темно-зелений лист ожин,
Трепети лист сріблясто-чорний,
І дуба-нелиня важкий,
І лист акації, як човен,
І сосен листя-їжаки
Все опадає…- і
У нім твоя і віт
Ні клятв, ні сліз і ні колін,
Лиш горде горе
Отак би жив.
І за
Носив би торбу інших ран.
І ця шинкарська Україна,
Й кривавоносний
Жилися б, їлися без
Листопад від землі до
І гілки у вікні
Що бачиш ти?
За білим
Ти бачиш гори, степ і шлях,
І мокрі щоки на щоках,
І голос, зірваний тремтінням.
Прощальний час надій прощальних!
Ми тут.
Ми є.
Ми — всі.
Ми — гурт.
Єднаймося!
Ми той є
Подій майбутніх, вирішальних.
Ми знаємо, куди йдемо,
Як наші ночі йдуть за днями.
І України
Кричить і горбиться над нами.
Не вірю в бога — в Україну.
Вона мій бог і поводир.
В свободу вірю, вірю в мир.
І хоч загину — до загину.
Прозрімо ж!
Люди ми чи ні?
Чи ми раби борщу і сала?
І наша воля нас зассала,
Нас, та у нашому ж човні.
До боюі Бо не буде бою.
Ледачість знелюдить і вас.
Відгасло літо — світ не згас,
І я з тобою, як з
Поміж ядер, гармат, і возів, й
Від Дунаю,
Дністра і до
На плечах жебраків,на плечах
Домовинаідедодому.
То мене несуть, ще й коня ведуть,
Кінь голівоньку хиле,
В пережовклих степах золоту
Вітер з Вінниці хвиле.1965
