Трохи про надчуттєве

Людські чуття — дозорці півзаснулі,

Пташки з чавунним пір’ям на крилі.

Відомо: люди в біополі

Кулі.

Що котяться, не ходять по землі.

Ми лиш самі для себе є дворукі,

А для астралу

Круглі, мов сонця.

Що ми це ми — немає запоруки:

Ніщо нам не відкрилось до кінця.

Отож далеких предків величаймо:

У них точніше бачення було.

Русалка?

Є!

А лісовик?

Звичайно!..

Архангел?..

В нього з полум’я крило.

Ранкове сонце справді має ліру,

Бо то — золотоликий

Хто це пізнав, той заповів нам

Та образи між храмових колон.

Пошанувавши храмові закони,

Прошу: нехай запам’ята читач,

Що плями сонячні — це стадіони,

Де велетні змагаються за м’яч.

Хоч я, між іншим, не якийсь проноза,

Але ж верну потроху на своє:

Якщо на небі не живуть без Воза,

Тоді, напевне, і Візник там є.

І пригадавши зеківську турботу,

Погомоню з Небесним Візником:

Щоб я надвечір виповз із-за дроту

Зроби мене нарешті хоч жуком.,

Мордовія