Кочовики й землероби

1Навіщо стіни класти?

Є колеса.

Є дах із повсті й шкіри.

Є степи.

Є різнотрав’я й ковилові плеса

І все твоє, куди лиш не ступи.

Є вільний рух — возам немає впину.

Є піт, є кров і на дорогах пил.

Не полічити гриви й кінські спини:

Що в небі хмар, що на землі кобил.

Є простір, воля, до якої

З дитинства пнеться войовничий скіф.

Горить кизяк, димком пропахло м’ясо.

Сідайте, друзі!

Вистачить на всіх.

Змішавши власну кров з вином Еллади,

Меч окропімо у врочисту мить.

Тепер під зорями немає влади,

Що здатна клятву воїнів зломить.

Ха–ха!

Десь там на півночі є люди,

Що приростають пупом до землі.

Вивершують солом’яні

І скніють в них — дорослі і малі.

Волів запрягши в рало корчувате,

Винищують в полях святу траву,

Щоб сіять

І лише

Нагадують про волю степову.

Ніколи жито не здолає трави,

А стріха — вільний віз кочовиків.

Немає меж для скіфської

Серед степів ані серед віків.2А ті, що землю шкрябали

Та часом вибирали мед в дуплі,

Багатство бачили у купі гною

Тож порпались у ньому і в землі.

Хай кочовик свої шляхи верстає,

Де вранці в полинах ряхтить роса.

Чи тямить він, як зерно

Яка це радість і яка краса?

Під стріхою в обіймах

Так затишно — хоч три життя живи.

І вистачає хліба до нового,

І вчасно отелились корови.

В воді — русалка, на узліссі — мавка:

Бездушного нічого не було.

Та страшно робиться, як пес загавка:

Чи то не ворог крадеться в село?

Хоч дикий степ щороку люту

Їм посилав — живучі, мов лоза:

Корчуй її, випалюй чи вирубуй

Вона росте, не сохне, не щеза.

А де сьогодні скіфи, де сармати?

Сліди шукайте в суглинках ровів.

До Адріатики слов’янські

Непереможний колосок повів.

Долини кров’ю повнились по вінця

Ні стріхи, ні коняки, ні стога.

Та бездержавна доля

Ще й досі на планеті зберіга.

Болить Дніпро.

Степи і ниви

Болять, мов теж потрапили за дріт.

Не треба хліба.

Дайте волі, волі

І українець прогодує світ.