Освідчення

У тім саду, де вишні

І місто снило віщі сни,

Колись міщанство

Мене притисло до стіни.

Воно поріддям хизувалось,

По шию сидячи в багні.

Воно саме собі

Єдиним сонцем у вікні.

Воно на всі мої

Сміялось: що таке душа?

Воно кривилось: що — кохання,

Як за душею ні гроша?

Воно рекло про те, що

Не може бути в курені.

Що краще жити в хаті скраю,

Ніж лізти в січі

А я любив його,

Обличчя ніжного

Я ті вуста, примару щастя,

Себе забувши, цілував.

Ні, не пручалось! — дозволяло.

Бо квітли зорями світи.

Бо і саме, напевне,

Без чистоти і теплоти.

Бо сподівалося: притихну,

Піду за ним на манівці.

І власну матиме притику,

І журавель, гляди, в

Та не взяла мене отрута,

Той мед — солодкий, аж гіркий.

Порвав, неначе власні пута,

До нього всі свої стежки.

Кого сьогодні обіймає?

Кому дає свої вуста?

Яку із того користь має?

А втім, яка мені біда?