У тім саду, де вишні
І місто снило віщі сни,
Колись міщанство
Мене притисло до стіни.
Воно поріддям хизувалось,
По шию сидячи в багні.
Воно саме собі
Єдиним сонцем у вікні.
Воно на всі мої
Сміялось: що таке душа?
Воно кривилось: що — кохання,
Як за душею ні гроша?
Воно рекло про те, що
Не може бути в курені.
Що краще жити в хаті скраю,
Ніж лізти в січі
А я любив його,
Обличчя ніжного
Я ті вуста, примару щастя,
Себе забувши, цілував.
Ні, не пручалось! — дозволяло.
Бо квітли зорями світи.
Бо і саме, напевне,
Без чистоти і теплоти.
Бо сподівалося: притихну,
Піду за ним на манівці.
І власну матиме притику,
І журавель, гляди, в
Та не взяла мене отрута,
Той мед — солодкий, аж гіркий.
Порвав, неначе власні пута,
До нього всі свої стежки.
Кого сьогодні обіймає?
Кому дає свої вуста?
Яку із того користь має?
А втім, яка мені біда?
