Ти можеш плакати у власну подушку
Та це все одно почують в вітальній.
І поки ти гладиш породисту кішку,
Хтось сходить з розуму у себе у спальній
Коли весь хворий світ біля твоїх воріт
Стоїть і чекає коли ти все згадаєш,
Твої слова, як під напругою дріт,
Вбивають все те, що ти не сприймаєш.
А ти просто сидиш і розмішуєш каву,
Читаєш "Історика" або щось і ще.
Ти більше не думаєш про улюблену ""страву""
До якої притиснеш власне плече.
Тому що ""страва"" протухла і вже не така
Апетитна і гарна, як була від початку.
Тепер ти в ній бачиш огидного черв'яка
Котрий майже завжди, чомусь, напідпитку.