Випивка, сигарети, паб. Це три речі, на побачення з якими я ходив щодня, покинувши всі свої справи. Мене влаштовував такий спосіб існування, тому, що життям це назвати було складно. Я був страшенним егоїстом, котрий ніколи не давав милостиню в підземних переходах, ніколи нікого не любив, купався в обіймах багаторазових жінок, котрих по простішому називаюь повіями: засмічував барні стійки грошима і ніколи не говорив про те, звідки в мене ці гроші. Це був мій секрет, котрий я зберігав в своїй голові під двадцятьма замками. Я ніколи не переймався політичним становищем країни в якій я живу. Як на мене, це найбільш дурнувата і неактуальна тема для бесіди, яку тільки могли придумати люди. Яка різниця, говоримо ми про наші внурішньо-політичні справи чи ні? Все рівно це нічого не змінить. Навколо нас панують збочені злочини, торгівля людьми, наркотиками, зброєю, несанкціоновані дії влади, махінації. Корупція взагалі займала перше місце нахабного п'ядесталу. Нікому не було діла до цього всього гівна, котре напряму порушувало баланс добра і зла, світла і тіні, миру і війни. Дійсно, адже кому ж потрібні зайві проблеми і 3 грами металу в голові? Напевно саме тому, всі сиділи тихо, не мали права голосу навіть на виборах.
Релігія теж була примусовою, як в 1942 призов до армії, чи як поклик природи в ранковій тиші. Все було модифіковане і ненатуральне, напевно тому інколи робилося страшно, але не мені. Я знав, що навіть після смерті мені нічого не буде. Хоча багато хто каже, що через мою стилістику життя, мене чекає пекло, гаряча підлога підзменого царства зла, на якій я буду лежати голим тілом. Ви помиляєтеся. Це нісенітниця, яку придумала церква аби залякати людей, котрі б приходили регулярно до храму, давали пожертви і цим самим завчасно бронювали собі місце в раю, навіть не здогадуючись, що вони викидають гроші на вітер, точніше в кишені святих отців, котрі тільки те і роблять, що торочать про Страшний суд. Повірте, я знаю про що вони говорять і що вони мають на увазі. Раніше я був агностиком, але зараз я невиправний атеїст, оскільки переконався в тому, що верховного настоятеля всіх істот, як мінімум, не існує. Але я не відношуся до того нахабного виду невіруючих, котрі тільки те і роблять, що поливають брудом будь-які інші релігії. Ні, я говорю тільки те, що думаю. Перетворюю свої здогадки у звукові хвилі, котрі поширюються до вух моїх нових друзів, які допомогають "вбити" чергову пляшку місцевої кукурудзяної горілки (уявлення не маю, як її виготовляють, але річ досить непогана). Їм все рівно про що я їм розповідаю і що хочу їм донести, якщо вони встигли влити в горло свою норму аби зануритися в стан сну в тарілці з голандським сиром і італійською ковбасою. Недивлячись на те, що наша країна була м'яко кажучи бідна і малорозвинута, я міг собі дозволити таку розкіш. Як на мене, то дивно надавати продуктам національність певної країни. Напевно з часом почнуть впроваджувати нові торгові марки, де замість звичних, відомих по цілому світі, брендів таких, як наприклад, ""Nike"", ""Apple"" чи ""Jacobs"" буде звучати щось схоже з цим: ""Орегонські кросовки"", ""Каліфорнійські гаджети"", ""Бременьска кава"".
Мій улюблений момент наступав тоді, коли я мав можливість спостерігати, що мої колеги по чарці, нічого окрім відтворення огидного хропіння, не могли робити. Саме тоді, я їм розповідав про свій рід занять, який полягав, так би мовити, в очищені людей. Судячи з їхнього виразу обличчя, котре нерухомо відпочивало в закусці, їм було плювати чим я займаюся. Все, що їх цікавило, це те, чи прийду я на наступний день в цей здрипаний, забутий Богом паб і чи матиму щось в своєму гаманці аби купити пляшку дешевого віскі чи тієї самої кукурудзяної горілки, якою пригощу своїх друзів, імен котрих я навіть не знав, але знав, що вони хороші хлопці бо не ставили мені тупих та непотрібних запитань, а просто складали мені компанію. Весь сенс їхнього життя, це прийти з роботи, покричати на дружину, одягнути куртку, прибути сюди і чекати мене за барною стійкою аби випити за ""Дякую"". Хоча інколи я і ""дякую"" не чув, тому що коли годинник показував половину третього ночі і я збирався йти, вони вже спали. Хто на підлозі під столиком № 3, за яким ми постійно сиділи, хто в тарілці з салатом за 755 ліванських фунтів (ну або простіше за пів бакса). Їхня місія полягала всього лише в спустошені придбаної мною ємкості якогось спиртного напою і занурення в сон після важкого робочого дня. Останнє, що я пам'ятаю, це вечір середи, який би нічим не відрізнявся якби не відсутність моїх колег. Це мене здивувало, але не змусило засмутитися. Напевно це був єдиний вечір, який приніс мені якусь користь. Я зрозумів, що мені набрид такий спосіб життя і що варто з ним покінчити. Я допив придбаний мною автрійський шнапс, котрий коштував шалені гроші-10 доларів, і коливаючись пішов додому з думкою, що цієї ночі станеться щось таке, про що писатимуть газети. Все, що я залишив після себе - це порожня пляшка, згадка про щедрого на випивку та чайові чоловіка, які були загорнуті в серветку з надписом ""Всього найкращого"".
А ранішня газета, дійсно була цікава. ""Неочікувана смерть молодого ліванського священника"". Самий такий заголовок прикрашав першу смугу, в статті до якого, говорилося про завершення життєвого циклу 29-річного хлопця, шляхом повішення в власній квартирі і котрого останній раз бачили в дешевому забутому Богом пабі.
