На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв
Спало все навколо, тільки білий
Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став,
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров’ю сходив, тихо умирав.
Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
Стрепенулась зграя, закричала
Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!”
І ганебно спати більше не змогла.
Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз!
І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров’ю,
То, здавивши рани, крила
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?2.
IV.1917
