Бувало: в сутінку вечірнім,
Як обрій кров’ю догорить,
Стаю невпевненим,
І туга пережитих
Закряче вороном настирливим:
Не варто марити про цвіт!
Хіба таким, мізерним, хирлявим,
Чекати кращого чогось?
Щоб потім згинуть непримиреним?
Та скільки ж поту
І скільки ж витрачено сили,
Щоб перебитися якось!
Чекай спокійної
І не турбуйся про людей!
Їм тільки власне, власне миле.
Ти не герой, не Прометей.
Хай інші, в кого більше віри,
Життя кладуть задля ідей!
А струни порваної
Нехай про смуток і любов,
А не про голод, не про
І не про сон брудних голов!
А догорить похмурий вечір,
І ліхтарі замерехтять,
То й настрій туги
Втікає, як вечірній тать.
Засвічу лампу електричну
Зітхання радісне з грудей
І сяду за роботу звичну
Бадьорий, свіжий, молодий.
І радий, що позбувся туги,
Що позабув одразу
Оте маріння недолуге,
І віру, й ліру, і любов.
Я не герой, не цвіт, не геній,
Я звичайніський робітник,
Що в обстанові цій
Ще змалку працювати звик.
І скільки сили, скільки вміння,
І скільки вистачить часу,
Я все вкладу в одне горіння,
В одне терпіння все внесу.
Бо праця, праця од живого
Серцем гарячим, золотим,
А не мерцям життя нового,
Що мріють про минулий дим.
З
И
Ш
Ь”,
З
У
Е
Е”.
Київ, 1920 р.
