Мария Попова

Розбита, розбещена, кимось забута
Несе на плечах непосильний тягар.
І хай вона дещо часом і розкута -
Для хворих душею вона, мов нектар.
Не знає ні віри, ні правди з роками,

Цілуй мене ніжно, щоб аж до нестями,
Як сніг білосніжний собою вкривай.
Піснями своїми в обіймах затишних
Мене в ніч холодну у сні колихай.
Цілуй мене так, щоб мурашки по шкірі,