З олівцем у руці

Всіх кольорів я пригадать не зможу,якщо всесвітній втрачено взірець.

День проминув, і знову зір порожній —штрихує пустку чорний олівець.

Відновлюю по пам’яті малюнок:лужок, калюжа, стежка, лепеха,води і сонця теплий поцілунок,до щік лускою світло

Та кольорів і пам’ять не відтворить;ні гостроти, ні лагідності, нізакличності, ні дотиків до зору,ні їх присутності — в свідомості, в мені.

Лише сюжет відтвориться, не більше, —окремі вчинки, рухи, та не дні,так ніби в твоїм тілі жив хтось інший,а твоє ж «я» ховалось вглибині.

Прощайте, трави й річечко померла,

Прощайте, лози, літепло, прощай!

Прощайте, сховані і висохлі джерела!

Яєчка граду в глибині куща!

І ти прощай, довірливий лелеко,що на безлюддя дивишся з

Я так віддаленів уже далеко,що поіменно втрат всіх не

Повітря заштриховане між наминавкісними дротами чи

Все пада до повітряної ями,веселі барви нищаться

Прощай, печале світла, й ти, зозуле!

І ти, оленко на листку, прощай!

Життя моє — ніби відкритий вулик,вода осмеркла хлюпа через край.

І ти прощай, налякана пташино,що сіла для спочиву на плече,прощальне слово в горлі, як жарина,чим глибше дишу, тим страшніш пече.

І кожен подих — лінія графіту,що з себе вивергає олівець.— Прощай, — кажу, — мій кольоровий світе!

Зламався стрижень — лінії кінець…***