В продухвині вікна, ув ополонці зорусиніє глибина фарбованого моря,і чайок пелюстки, біліючи, не тонуть,дрібненької луски у мене жмені повні:долоні розтулив — всеможна щезла щука,нічого не зловив, хоч срібла повні
Стоїть холодна піч, облуплена до глини,та в ополонках віч виблискують
Втішаючи мене — дурненького Омелька —в долонях кит сяйне,а не сніття
Раденький, бо дурний, що щастя превеликедобуду з глибини відерцем, зшитим з
Не випущу, о ні! його я вже ніколи,нехай воно мені схотінки всі
На пучках перебрав те, що мені потрібно:— Літа! — я їх вже мав… — Достаток!— в жменях срібло…— Любов! — я мук зазнав… — Життя!— зника
Надії на плаву, як чайок
Радію, що живу, задивлений в глибини…***
