Полярна ніч

Сиділи ми при згаслому багаттіусі гуртом, – а гурт нас був чималий, –дивилися, як вогники блакитнітремтіли і конали, як між вуглямвилися прудко золоті гадючкиі чезли, а за ними чорний вугільсивизною вкривався, наче старів.

Нам хата все тіснішою здавалась,бо темрява з кутків давно вже вийшлата й обступила нас, немов облога.

Остатня свічка наша догоріла,і вже не видно стало ні стола,ні плям з вина червоного на ньому,ні чарочок порожніх та побитих,ніяких решток з бенкету… той бенкетнемов останній був на сьому світі,так сумно нам було тепер по ньому.

Один з нас обізвався:

Як погаснесе вугля – буде чорно, як у

То принеси ще топлива», – хтось

Принести?

Звідки?

Ти хіба не чуєш,як хуртовина грає?

Коли хочешпозбутися життя, то вийди з хати», –понуро перший відказав і

Та що, посидьмо в темряві, братове, –озвався наймолодший веселенько, –припас для їжі є, живитись будемнавпомацки, а там настане

День?

Кажеш, день?

Ти звідки знаєш?» –на його всі сердито загукали,та не збентежився ні крихти

Відомо всім, що ніч бува по дневі,

А день по ночі!» Ще й

Ото сказав! – промовив злісно дід,

Раденький, що дурненький!

Ще й

Відомо всім!» Либонь же, й те відомо,що смерть, бува, і поночі приходить,і до схід сонця»… –

Ба!

Коли вмирати,то день чи ніч надворі – все одно, –для мертвого і сонце в небі чорне, –перечився хлопчина невгамовний, –ви б краще те подумали, дідусю:як довга ніч, то й день же буде довгий,полярний, вічний день!» –

Ніщо не вічне!» –пробовкнув дід, – ніхто його не слухав,бо хлопець розбудив надію нашу,і всі його питали, мов

Коли ж той день?

Чи довго ще ся

Недовго, ні!» –

А ти ж по чому

Передсвітом буває найтемніше,а темряви, як ся, ще не

І в голосі озвалась перемогау юнака.

Хто мовив:

Правда, правда!»,а хто почав прогадувати вголос,чи вже давно ся ніч нас обгорнула,один казав:

Два тижні!», другий:

Місяць!»,ще інший:

Де! давніше!» –

Ні, недавно!» –змагався ще якийсь.

Одно відомо, –знов дід проворкотів понурим гласом, –що всі ми й доби, й тижні погубилив сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!

Про найтемнішу ніч – ніхто не звав,чи се вона остатня… Може, першаз тих, що без просвіту». –

Та ну вже, діду,хоч би мовчали.

Справді, ви, мов пугач,віщуєте лихе»… – Жіночий голосбринів сльозами, теє промовлявши,зате дитячий, мов злотиста стрілка,з уст вирвався, аж темрява

А я вже бачив день!» –

Коли?!» –

Не

Який же він?» –

Хороший!

Дуже славний!

Червоний, золотий – який ще, мамо?

Ти знаєш, ти тоді мені

Ет, – байдуже озвалася матуся, –то був не день, то сполох був, та й

А ти ж казала!» –

То я помилилась».

Дитина вже заплакати збиралась,коли замріли в хаті стіни й лавиі наш юнак покликнув:

Сонце сходить!

Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.

За сніжною пустинею

Займалося півкругом сяйво.

Де ж там! –сказала жінка, – се ж був знову

У сніжні ночі сполохи не сяють, –промовив дід. – Се просто місяць сходить».