Сиділи ми при згаслому багаттіусі гуртом, – а гурт нас був чималий, –дивилися, як вогники блакитнітремтіли і конали, як між вуглямвилися прудко золоті гадючкиі чезли, а за ними чорний вугільсивизною вкривався, наче старів.
Нам хата все тіснішою здавалась,бо темрява з кутків давно вже вийшлата й обступила нас, немов облога.
Остатня свічка наша догоріла,і вже не видно стало ні стола,ні плям з вина червоного на ньому,ні чарочок порожніх та побитих,ніяких решток з бенкету… той бенкетнемов останній був на сьому світі,так сумно нам було тепер по ньому.
Один з нас обізвався:
Як погаснесе вугля – буде чорно, як у
То принеси ще топлива», – хтось
Принести?
Звідки?
Ти хіба не чуєш,як хуртовина грає?
Коли хочешпозбутися життя, то вийди з хати», –понуро перший відказав і
Та що, посидьмо в темряві, братове, –озвався наймолодший веселенько, –припас для їжі є, живитись будемнавпомацки, а там настане
День?
Кажеш, день?
Ти звідки знаєш?» –на його всі сердито загукали,та не збентежився ні крихти
Відомо всім, що ніч бува по дневі,
А день по ночі!» Ще й
Ото сказав! – промовив злісно дід,
Раденький, що дурненький!
Ще й
Відомо всім!» Либонь же, й те відомо,що смерть, бува, і поночі приходить,і до схід сонця»… –
Ба!
Коли вмирати,то день чи ніч надворі – все одно, –для мертвого і сонце в небі чорне, –перечився хлопчина невгамовний, –ви б краще те подумали, дідусю:як довга ніч, то й день же буде довгий,полярний, вічний день!» –
Ніщо не вічне!» –пробовкнув дід, – ніхто його не слухав,бо хлопець розбудив надію нашу,і всі його питали, мов
Коли ж той день?
Чи довго ще ся
Недовго, ні!» –
А ти ж по чому
Передсвітом буває найтемніше,а темряви, як ся, ще не
І в голосі озвалась перемогау юнака.
Хто мовив:
Правда, правда!»,а хто почав прогадувати вголос,чи вже давно ся ніч нас обгорнула,один казав:
Два тижні!», другий:
Місяць!»,ще інший:
Де! давніше!» –
Ні, недавно!» –змагався ще якийсь.
Одно відомо, –знов дід проворкотів понурим гласом, –що всі ми й доби, й тижні погубилив сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!
Про найтемнішу ніч – ніхто не звав,чи се вона остатня… Може, першаз тих, що без просвіту». –
Та ну вже, діду,хоч би мовчали.
Справді, ви, мов пугач,віщуєте лихе»… – Жіночий голосбринів сльозами, теє промовлявши,зате дитячий, мов злотиста стрілка,з уст вирвався, аж темрява
А я вже бачив день!» –
Коли?!» –
Не
Який же він?» –
Хороший!
Дуже славний!
Червоний, золотий – який ще, мамо?
Ти знаєш, ти тоді мені
Ет, – байдуже озвалася матуся, –то був не день, то сполох був, та й
А ти ж казала!» –
То я помилилась».
Дитина вже заплакати збиралась,коли замріли в хаті стіни й лавиі наш юнак покликнув:
Сонце сходить!
Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.
За сніжною пустинею
Займалося півкругом сяйво.
Де ж там! –сказала жінка, – се ж був знову
У сніжні ночі сполохи не сяють, –промовив дід. – Се просто місяць сходить».
