Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо?
Як не
Твій голос в горлі, серце в твоїй
Биттям тривожним не зглушило
Слова страшні:
Не надійся
Не надійся нічого!
Чи ти знаєш,
Що ті слова – найтяжчая провина,
Убійство серця, духу і
Живих і ненароджених?
Чи в
При тих словах не ворухнулась совість?
Не надійся нічого!
Земле-мамо!
Ти, світе ясний?
Темното нічна!
Зірки і люди!
Чим ви всі тепер?
Чим я тепер?
О, чом не пил бездушний?
Чом не той камінь, не вода, не лід?
Тоді б не чув я пекла в своїй груді,
І в мізку моїм не вертів би
Черв’як неситий, кров моя
В гарячці лютій не дзвонила б
Тих слів страшних:
Не надійся
Та ні, не вірю!
Злуда, злуда все1Живущої води в напій
Ти долила, а жартом лиш сказала,
Що се отрута.
Бо за що ж би
Могла вбивать у мене душу й тіло?
Ні, ні, не вірю!
В хвилю ту,
Уста твої мене вбивати мали,
Лице твоє бліде, тривожні очі,
Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,
Все мовило мені:
Не вір!
Не
Ти добра, щира!
О, не
Мойого серця гордості лускою!
Я зрозумів тебе!
Ти добра, щира!
Лиш бурі світу, розчаровань
Заволокли тебе отим туманом.
І в серці своїм знов я чую
Розсіяти туман той,
Чуття і жаром думки
Теб з життям – і в відповідь
Я кличу:
Надійсь і кріпись в борбі!”
