Олі

Коли часом на вулиці

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих,

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені:

Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, зв’яне те лице, що

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв’ялить тебе, моя надіє!

І діти наші – ох, аж серце в’яне!

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу».

І тайком я тремтячою

Остатній гріш їм ткну й гадаю:

Може,

Хтось змилуєсь колись і над

І сиротятам нашим допоможе».1886