·
#ґонта6 мин. чтенияСлушать

Ґонта в Умані

Ґонта в Умані - ґонта, умані

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи:

Будем драти, пане-брате,

З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти

Батьків немає.

Пожовкле листя по діброві;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нігде не чуть людської мови;

Звір тілько виє по селу,

Гризучи трупи.

Не ховали,

Вовків ляхами годували,

Аж поки снігом

Огризки

Не спинила

Пекельної кари:

Ляхи мерзли, а

Грілись на пожарі.

Встала й весна, чорну

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в

Землю, убрану весною,

Вранці

Рай, та й годі!

А для кого?

Для людей.

А люде?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть — огудять.

Треба кров’ю домальовать,

Освітить пожаром;

Сонця мало, рясту мало,

І багато хмари.

Пекла мало!..

Люде, люде!

Коли-то з вас

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм

Так було і в Трої.

Так і буде.

Гуляють, карають;

Де проїдуть — земля горить,

Кров’ю підпливає.

Придбав Максим собі

На всю Україну.

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Максим ріже, а

Не ріже — лютує:

З ножем в руках, на

І днює й ночує.

Не милує, не

Нігде ні одного:

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану… та й зомліє,

Згадавши Оксану.

А Залізняк:

Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Купою на

Од Києва до

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара,

Умань

Опівночі; до схід

Умань затопили;

Затопили,

Карай ляха

Покотились по

Кінні narodowi;

Покотились малі

І каліки хворі.

Ґвалт і галас.

На базарі,

Як посеред

Кровавого, стоїть

З Максимом завзятим.

Кричать удвох:

Добре, діти!

Отак їх,

Аж ось ведуть

І двох хлопців.

Ґонто,

Ґонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш — заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе

Убийте пса! а

Своєю заріжу.

Клич громаду.

Признавайтесь,

Що ви

Католики… бо нас

Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! знаю,

Зібралась

Мої діти

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав

Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не

Будем різать,

Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід

Була не втопила?

Менше б гріха: ви б

Не католиками;

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга”.

Махнув ножем

І дітей немає!

Попадали

Тату! —

Тату, тату… ми не ляхи!

Ми…” — та й

Поховать

Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ворога не різали?

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходім,

Взяв Максима,

Пішли вздовж

І обидва

Кари ляхам,

І карали: страшно,

Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі,

Нігде не осталось,

Всі полягли.

Того

Не було ніколи,

Що в Умані робилося.

Базиліан школу”,

Де учились Ґонти діти,

Сам Ґонта

Ти поїла моїх діток!

Гукає,

Ти поїла невеликих,

Добру не навчила!..

Валіть

Стіни

Розвалили, об

Ксьондзів розбивали,

А школярів у

Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували;

Душі не осталось.

А Ґонта

Де ви, людоїди? де ви поховались?

З’їли моїх діток,— тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!

Сини мої любі, мої чорноброві!

Де ви поховались?

Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорніє,

Хочеться напитись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?..

Тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать!

Праведнії зорі!

Сховайтесь за хмару: я вас не займав,

Я дітей зарізав!..

Горе мені, горе!

Де я

Так Ґонта кричав,

По Умані бігав.

А серед базару,

В крові, гайдамаки ставили столи;

Де що запопали, страви

І сіли вечерять.

Остатняя кара,

Остатня

Гуляйте, сини!

Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється!

Залізняк гукає,— Ану, навісний,

Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

Нехай погуляють мої

І кобзар

А мій батько орандар,

Чоботар;

Моя мати

Та сваха;

Брати мої, соколи,

І корову із діброви,

І намиста нанесли.

А я собі

В намисті,

А на лиштві

Та листя,

І чоботи, і підкови.

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Ой гоп по вечері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, стара, не

Та до мене

Всі гуляють.

А де ж Ґонта?

Чом він не гуляє?

Чому не п’є з козаками?

Чому не співає?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто

У чорній

Через базар переходить?

Став; розрива

Ляхів мертвих: шука когось.

Нагнувся, два

Невеликих взяв на

І, позад базару,

Через мертвих переступа,

Криється в

За костьолом.

Хто ж це такий?

Ґонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале

Собаки не їли.

І темними улицями,

Де менше горіло,

Поніс Ґонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив,

Де він синів

І як Ґонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху,

Свячений

І свяченим копа яму.

А Умань палає,

Світить Ґонті до

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Ґонта ніби

Або скарб ховає?

Аж труситься.

Із

Де-де чуть —

Товариші-гайдамаки;

Ґонта мов не чує,

Синам хату серед

Глибоку будує.

Та й збудував.

Бере синів,

Кладе в темну

Й не дивиться, ніби

Ми не ляхи,

Поклав обох; із

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі,

Хрестить,

Червоною

Голови козачі.

Розкрив, ще раз

Тяжко-важко

Сини мої, сини мої!

На ту

Дивітеся: ви за

Й я за неї гину.

А хто мене поховає?

На чужому

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю”.

Поцілував, перехрестив,

Покрив,

Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі!

Сука мати не

Нової постелі.

Без васильків і без

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть бога,

Нехай на сім

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! я прощаю,

Що ви католики”.

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Ґонти діти,

Голови

Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб’ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!..

Піду ще раз.

Ще раз

Пішов Ґонта похилившись;

Іде, спотикнеться.

Пожар світить;

Ґонта гляне,

Гляне — усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі… тілько

В диму, та й сховався.

00
Подарок
Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец...
Другие работы автора
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий
Сегодня читают

Вам может понравиться

Дождалась

Вам может понравиться

Когда-нибудь

Вам может понравиться

Звездолёт

Вам может понравиться

Говорят

Вам может понравиться

Метроном

Вам может понравиться

Распусти меня

Вам может понравиться

Рагнарёк

Вам может понравиться

Вкус лета

Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.