До Німану

Адам Міцкевич в перекладі Максима

Мій рідний Німане!

Куди сплили ті води,

Що я в дитячі їх зачерпував долоні,

Що ними плавав я по дикому затоні,

Для серця буйного шукавши охолоди?

Лаура, з власної милуючися вроди,

Колись любила там свої квітчати скроні.

І відбиток її у хвиль сріблястім

Мутив сльозами я, не знаючи й негоди.

Мій Німане!

А де ж і горе те безкрає,

І щастя разом з ним, і золоті надії?

Малечих днів моїх де радощі яснії?

Де ще любіший нам юнацький шал літає?

Лаура де моя?

Де друзі молоді?

Минуло все… чому ж сльоза лиш не минає?