Катерина

Василию Андреевичу Жуковскомуна память 22 апреля 1838 года IКохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Знущаються вами.

Не слухала

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі

Любо цілувала,

Поки слава на все

Недобрая стала.

Нехай собі тії

Що хотять говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай

Що хотять говорять.

Не журиться Катерина

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на

Без неї співають.

Не журиться Катерина

Вмиється сльозою,

Возьме відра,

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться

І гадки не має

У новенькій

В вікно виглядає.

Виглядає

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве

Вичуняла та в

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі

Та в неї

В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у

Московського сина.

Чорнобривого

Мабуть, сама

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на

Сина породила.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі

З малим сиротою?

Хто спитає,

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема,

Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце —

По садочку ходить,

На рученьках носить сина,

Очиці

Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там… а там… сину,

Та й не доказала.

Зеленіють по

Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Як перше співала,

Як москаля

В вишник дожидала.

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом

Чинять свою волю

Кують речі недобрії.

Що має робити?

Якби милий чорнобривий,

Умів би

Так далеко чорнобривий,

Не чує, не бачить,

Як вороги сміються їй,

Як Катруся плаче.

Може, вбитий

За тихим Дунаєм;

А може — вже в

Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,

Він живий,

А де ж найде такі очі,

Такі чорні брови?

На край світа, в Московщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Умивай же біле

Дрібними сльозами,

Бо вернулись

Іншими шляхами.

IIСидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара

Сидить на ослоні,

За сльозами

Вимовляє

Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід

Була б

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер —

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала,

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!..

Іди ж,

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого

А хто ж мою

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на

Червону калину?

Хто без тебе грішну

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од

Бог з тобою!” — та, як мертва,

На діл

Обізвався старий

Чого ждеш,

Заридала

Та бух йому в

Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе

Нехай тебе бог

Та добрії люде;

Молись богу та йди собі

Мені легше буде”.

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися

Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила;

Промовила:

Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі

Мене заховають;

А своєї ся

Надо мною

Та про долю, моє горе,

Чужим людям

Не розказуй, голубонько!

Де б ні заховали,

Щоб грішної на сім

Люди не займали.

Ти не скажеш… ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій

В людях сиротою,

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала

Та й заголосила.

Як тополя, стала в

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози,

За сльозами яа

І світа не бачить,

Тілько сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла… тілько мріє.

В селі довго

Дечого багато,

Та не чули вже тих

Ні батько, ні

Отаке-то на сім

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе

А за віщо?

Святий знає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де

В світі одиноким.

Тому доля

Од краю до краю,

А другому

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть

Та будьте багаті,

А я візьму сльози

Лихо виливати;

Затоплю

Дрібними сльозами,

Затопчу

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде

По волі гуляти!

IIКричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під

Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке

Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зустрінуться жовті

І чужії люде;

Зустрінеться зима

А той чи зустріне,

Що пізнає Катерину,

Привітає сина?

З ним забула б

Шляхи, піски, горе:

Він, як мати, привітає,

Як брат,

Побачимо,

А поки —

Та тим часом

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж

Бреше,— скажуть,—

Звичайно, не в очі),

А так тілько псує

Та людей морочить”.

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед

Буду виливати?

Нащо воно?

У

І свого

Цур же йому!..

А тим

Кете лиш

Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Нехай його лихий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де то моя

З Івасем мандрує.

За Києвом, та за Дніпром,

Попід темним гаєм,

Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугача співають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на

Заснула дитина.

Зустрілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається:

Люде добрі,

Де шлях в

В Московщину? оцей самий.

Далеко,

В саму Москву,

Христа ради,

Дайте на

Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?..

А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях спочила7Та синові за

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що під

З сином

Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря

Тоді не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого бог кара на світі,

То й вони

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце

Світить, та не гріє)

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!..

Серце моє!

Не плач,

Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не

З чорними бровами

До схід сонця в темнім

Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не

Нехай,— кажуть,— гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать”.

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде

У личаках — лихо тяжке!

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось

Либонь, ідуть

Лихо!.. серце мліє

Полетіла, зустрілася,

Пита:

Чи

Мого Йвана

А ті:

Мы не знаем”.

І, звичайно, як москалі,

Сміються,

Ай да баба! ай да наши!

Кого не

Подивилась

І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила..

А може, й зустріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину”.

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину:

Умите сльозою,

Червоніє, як

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця — як

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — ліс чорніє,

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь

Ходім, сину, смеркається,

Коли пустять в хату;

А не пустять, то й

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть

З псами їсти й

Бідна моя головонько!

Що мені

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита,

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить?

Чорняві

Одна його доля — чорні бровенята,

Та й тих люде заздрі не дають носить.

IVПопід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби в ряд,

Ставок під кригою в

І ополонка — воду

Мов покотьоло — червоніє,

Крізь хмару — сонце зайнялось.

Надувся вітер; як повіє

Нема нічого: скрізь

Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий,

Щоб ліс оглядіти,

Та де тобі! таке лихо,

Що не видно й

Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому я лісом!

Піти в хату… Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! дивись лишень,

Які

Що, москалі?..

Де

Що ти?

Де москалі,

Та он, подивися”.

Полетіла

І не

Мабуть, добре

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе”.

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише,

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один,

Лихо моє! доле

До їх… коли гляне

Попереду старший

Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так

Та до його… за

А він подивився,

Та шпорами коня в

Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене:

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш

А він коня поганяє,

Нібито й не

Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене,

Йване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я

Дура, отвяжися!

Возьмите прочь

Боже мій!

Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж

Возьмите прочь!

Что ж вы

Кого? мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч

Свою Катрю, що до

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі

З другою

З цілим світом… Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою

Покриткою… який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?..

Серце моє,

Не втікай од

Я винесу тобі сина”.

Кинула

Та в хатину.

Вертається,

Несе йому сина.

Несповита,

Сердешна

Осьде воно, подивися!

Де ж ти? заховався?

Утік!.. нема!..

Сина,

Батько одцурався!

Боже ти мій!..

Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та

Старшому за сина,

Возьміть його… бо покину,

Як батько

Бодай його не

Лихая година!

Гріхом тебе на світ

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!

На шлях

Оставайся шукать батька,

А я вже шукала”.

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче бідне… А

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом

Та в яр… біжить… серед

Мовчки

Прийми, боже, мою душу,

А ти — моє

Шубовсть в воду!..

Попід

Геть загуркотіло.

Чорнобрива

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом

І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає;

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски,

Панське личко, чорні брови..

Нащо?

Щоб пізнали!

Змальовала, не

Бодай полиняли!

VІшов кобзар до

Та сів спочивати,

Торбинками

Його повожатий.

Мале дитя коло

На сонці куняє,

А тим часом старий

І с у с а співає.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві

І босе, і

Дала,— кажуть,— бровенята,

Та не дала

Іде шляхом до

Берлин шестернею,

А в берлині

З паном і сем’єю.

Опинився против старців

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув… одвернувся..

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як

Івась”,—

Какой

Берлин рушив, а

Курява

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.[1838,

Петербург]