Відбиток ІІ
Безглуздя самоти — це мимрення під ніс;це — чути лиш себе, до себе ж обзиватись,немовби голос твій в с в оє кубельце вріс,повітря ж надовкіл намощене, як вата.
Виходить з себе в ніч, виходити в астрал,вертаючись назад у страсі на світанні,і вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристалі думать: вихід цей із тіла вже
Покинувши єство, уже в наступну нічвиходиш ти туди, де інший світ незримий,де духи родові із глибини сторічув’язнюють тебе ув оболонку диму.
Самі ж вони т е б е оточують вогнем,в свідомість проника спалахуючий голос:— Т и душу марнував, не вдовольнився днем,не згадував про рід і споневажив долю?
Ти — сутіч всіх віків, всіх родових сполук,і тільки вглибину сягає власний намір.
Давно живеш ушир — на розмах своїх рук,і пам’ять родову т и розірвав
Тому на самоту приречений і ти,на власне забуття у родовім розриві:вертається душа у лоно самоти,розтиснувши єство, умощується
І дзвоник пролуна у т е б е в головах,пробубониш слова забутої вже мови, —обізветься в т о б і вся прірва родова,душа здригнеться враз і заніміє знову…***
Павло Мовчан
Другие работы автора
Звідтіля
Висловлюю дихання власне у мові,усе видихаю, що в груди ввібрав;голчасті морози, сніги паперові,щіткасте повітря і спалахи трав Життя видихаю, але затинаюсь,коли видихає із себе землянічних косарів, що йдуть лугом безкраїм,коли серед ночі вог...
Впізнавання вогню
Шумить вода на Чиєсь обличчя при багатті,мов маска мідяна, блищить,і лиже пломінь язикатийсуху вільшину — та Я з відстані тихенько грівся,долоні в той бік простягав Вогонь на ноги раптом звівсяі хилитнувся, мов впізнав
7 “Ізбільшивсь день – побільшала сорочка”
1 На півдорозі зупинивсь І озираюсь на прожите:там всі обличчя запеклись і погляди А поруч — літо: при воді танцюють сині
Братові Дмитрові якого я знаю з розповідей
Брате, холодом бузковим змальовано шибки,і щебечуть загадково красномовні ластівки Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир,засвітивши блямкуватий під бантиною «пухир» І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей —тільки попіл відго...