І оком не зглянути — поле та поле далеке,і пада з крила на крило споловілий лелека:хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору,під шаром повітря пульсує прожилка прозора.— Хвала усевладній сподіваній волі,що день заопуклює на видноколі!
І котить поволі за хвилею хвилю гарячу,пісок нагортає на шлях, бо слідів не побачить.
Колеса вже змащені, світить дзеркальне обіддя,та плуг перекреслить сторінку безсліддя,рідесенька прозелень землю покропить ретельно,щоб збурить нудьгу і фарбу пекельну.
Воскреслий метелик зеленим крилом перемірює поле,щоб знати безмежжя в розімкнутім поглядом колі,щоб бачить за обрієм обрій далекий —це звідси приніс нас колись — а навіщо? — лелека.
Чому він, чому він мене обминає?
На хату я колесо викотив — сів і
Летить він, байдужий до кола й мого сподівання,мабуть, заважкий я і рано мені до літання,бо крокви ще гнуться, і пада додолу солома,і тягне донизу оселя в щербаті проломи.***
