Вода з відра виборсується рибою,лускою босі ноги осрібляються,по стежці зайчик сонячний підстрибує,сама до себе ненька
А на повітрі стовп повітря теплогостоїть велично вже з доби майбутньої,оздоблений увесь виткими стеблами,наповнений ущерть водою ртутною.
Таке примарне все, й немає певності,що ця вода з очей колись не
Хутро зелене м’яко в ноги стелиться,та кроків на усі шляхи не вистачить.
А ще б ходить та розшивать калачики,у спориші полохать рибу сонячнуі вимивати струмами гарячимикрижинки з віч, в яких давно вже поночі.
Протерти б пам’ять, що мов шкло закопчене,аби побачить всі в житті затемнення,до вій припали дві пелюстки сонячні,і зір пішов стежками потаємнимиза променем, за ручаєм з криниці,за спрагою, за кулею
Корова в плузі — порожньо в
І зоране волочиться
По борозні стрибає зайчик сонячний,за ним дитина чеберяє назирці…— Не йди туди, моя маленька донечко…
Уламок криці в небо
Й про себе тихо: — Ми біди
Батіг хвостом облізлим
І рветься корінь в перелозі зрушенім,уламки криці з глибу вивертаються;магнітом світла олова окшуриниіз поля крові у поділ
Врожай багатий для години клятої,але безсмертям нам його не зміряти.
Життя немов доцільність свою втратило:журба вдовує, і німують сироти.
Лише безручко розмахався широко —з лівиці жито розпускає променем,а матюки його лунають вирокомземлі поганьбленій і нелюдській потворності.— Переживем! — він дивиться за
Переживем! — він бачить день
Але щоб вірити, потрібно до хоробростідодати мужності з пейзажів
Пережили… і мілкотою оранки,і жорнами, і чунями, й фуфайками,нерівності заволочили борони,і вирівнялись ниви
І зайчик сонячний підстрибує на радощах,бо посіріло застаріле олово,вода на неньку дивиться й пригадує,куди спливли і радощі, і молодість.
І рибою від подиву скидається,і хоче в очі неньці зазирнути.
Вона ж сама до себе усміхається,бо що змив час, те в серці не забуте.***
