Для нас у ріднім краю навіть
Солодкий та коханий…» Так
Казав старий Гомер: сліпії очі,
Либонь, не гриз тоді легенький димз багаттів хатніх; жертви й гекатомбипалилися не часто, більше в
Для нас у ріднім краю навіть
Солодкий та коханий…» Без
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську.
І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в’ється понад комином низеньким,
І думають:
Оце ж воно й
І мріялись мені росисті
Волинські: здалека чорніє
Зубчастим муром, а туман на
Безгучним, тихим морем напливає,
Хто в лісі, хто у полі, стережися!
То котиться пропасниця лукава.
Але ночліжники собі співають,
Простуючи до лісу, на димок,
Се ж там товариші багаття розпалили,
Там тепло, сухо, грають роєм іскри,
Мов бджоли золоті, вогонь
Простуймо на
І я
На ті бездимні села
Вогню й малого для «поленти» досить),
На рижові поля, страшні «різайї».
Де невидимкою малярія літає,
Не боячись ні диму, ні вогню,
І слово «чужина» бриніло в
За кожним стуком поїзда
Тунель!
І дим влетів мені в
Гіркою хмарою – поганий дим,
Либонь, погане вугля італьянське
Так не душив і дим в курній
Там, на Поліссі, тож було
Дружки весільні, аж дзвеніла хата,
Не хриплим, чистим голосом,
Що голови немов у хмарі мріли;
Той дим гриз очі, але все ж не так,
Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний.
А тут же кашель груди розбиваєвід сього диму!
Поки чужинарятунок дасть повітрям, сонцем, морем,коли б ще дим на той світ не загнав……«Sampierdarena».
Слава ж тобі, боже!
Се – хутко Генуя, там і спочинок,
Там буде море, і веселе небо,
І давне місто гордої
Одважного і вільного
Он наша Генуя», – панок
Показує мені удалину.
Дивлюся – і не бачу – мла
Добродію, чи се тут часто з
Такий туман встає?» – питаю
Туман?
Се не туман, се тільки дим,
Се завжди так.
Воно й не диво –
Я глянула: немов високі
У пристані великій,
Крізь сиву млу тонкії комини.
Та скільки! цілий ліс!
Багатство
Отут росте!» – сказав панок поважно.
У фабриках не кришталеві стіни,
А з вікон те багатство не світилось,
За вікнами щось темне
Мені згадалось теж приморське місто,
Не італьянське, потім друге, третє,
Четверте – все над рідними морями
І знову місто, те вже над
Великою, гучною від порогів,
Мов рейнська круча, де якісь
І день, і ніч глушать гук
А потім села в полем,
Від бурячиння… а над тим
Скрізь комини високі непомірно,
Мов сосни в горах – тільки що без
Ми в’їхали у передмістя.
Чорні,
Закурені стояли там будинки,
Суворі та непишні.
По
До вікон хустя прип’ялось, мов злидні,
Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає,
І краде людям сонечко веселе,
П’є кров з лиця, і гасить людський погляд,
І барви всі рівняє сивизною.
Ніхто його не чув, але завжди,
І день, і ніч, і кожную
Безгучно і таємно, та
Він промовля:
Я тут, я завжди тут».
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.
San-Remo,
