На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік.
Ні лету літака, ні шурхотіння гуми,
Тут тільки я, тут я і неба тло,
І дума про народ, моя стодумна
Навшпиньки заглядає у чоло.
Як міниться усе! і дурень той, хто
Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.
Народ в путі.
Та він тавра не
Із тих, хто за народявлявсебе
І, відрізаючи живі шматки з народу,
Пророкував народові майбуть.
Та брів народ.
Де бродом, де без броду,
Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.
Бо він народ.
Бо він глагол життя.
Він зміна змін.
Йому нема заміни.
Бо він один крізь весни і крізь
Веде свій слід з не бути у буття.
А ми?
Хто ми? Себе ми знаєм зроду.
Чимало віддалось нас жаху в рот.
Лиш ті не віддалися, хто
Віддав себе і ствердив свій народ.
Ми знову є.
Ми — пізні.
Найпізніші.
Що наросли з худеньких
В саду порубанім. Я знаю, не для
Вулкани
З-під наших юних брів.
Є Віра.
Є Свобода.
Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни.1962
