У нашім раї на
Нічого кращого немає,
Як тая мати
З своїм дитяточком малим.
Бувая, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і
Охватить душу; стане
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом
Тієї матері святої,
Що в мир наш бога
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!
Моє! – І дивиться на його,
І молиться за його богу,
І йде на улицю
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте,
Своє добро. – А подивіться!
Моє найкраще над всіми!
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все
Весь день дивилося на його,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого.
Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося
З тобою дома.
Старої нічим
І витопить зимою хату.
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся
За їх, за діточок.
А ти,
Великомученице!
Минаєш, плачучи, вночі.
І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді
І защебече: – Он
Несе покритка на базар.
Безталанная!
Де
Краса твоя тая,
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно
Гратись і
Слово мамо.
Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і
Дитині
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та не довго.
Бо не
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає.
За те, бач,
Що на світ родила.
І за те ще, що так
Дитину любила.
І любитимеш, небого,
Поки не
Межи псами, на
Де-небудь під
Перша половина 1849,
Косарал]
