Геть весни, осені, літа i зими!
Не знати скільки ще прибуде вас!
Moї шляхи змінялися нераз,але де знайдуть відпочинок рими,де спиниться розбриканий Пеґас,щоб, скинувши їздця разом із ними,вернутись знову вільним на Парнас?
Отож не знати де, коли i як,чи в цій, чи може іншій гемісфері,чи може розатомлений, в етері,знайде притулок батько твій бурлак,що вже давно чужі ключкує дверіi, вийшовши з подільських кобеляк,спинивсь на час в тирольському пленері.
А тих дверей чимало i було,(яких із “надцять” або й більше може),та вci вони одна на одну схожі, —крутих східців усе до них велобез ліку.
Біля “цербер” на cторожі,а заборони літерне чолонаставилось уперте i вороже.
Вступ заборонений для пciв i втікачів”на мовах неможливих i можливихстояло там, як за часів щасливих,коли Конвент Европу був учив,як це Шенье й Лавуазьє шкідливихвкорочувать i плодив партачівбалаканини, слави й помсти хтивих.
VОнуків їx, — творців нових темниць,нового міжпланетного звичаю,утопленого в послуху одчаю, —поборював твій батько i границьбув змушений шукать нового краю,щоб утекти кайданів i в’язниць,наґаном вдосконаленого раю.
VIАле пощо тепер про це писать!
Як дасть Бог виростеш — в грубезнім томі,у власнім вільнім i щасливім доміти зможеш все це вільно прочитать,згадавши всіх отих, хто в бypi й громізмагань, під застінком погроз, проклять,стояли на вкраїнськім переломі.
IIТим, що схилились — доля — забуття!
Пощо бліді тривожить їxнi тіні!
У гумус обернутися билині,(є каяття — немає вороття),лише дуби самітні на рівниністоять дороговказами життямалій, слабій, заблуканій людині.
IIАх,
Боже мій!
I знов забрів у даль!
Що ж для майбутніх лишиться доцентів,мaґicтрiв, професорів i студентів,як зужию ввесь патос i моральдля власних римових експериментів?
Який до мене буде мати жальмайбутній здвиг врочистих прелеґентів!
IXТож геть цю повінь міжнародніх рим!
Дай рученятко, серденько Марійко!
З тобою помандруємо удвійкуу тi часи, що, мов би синій дим,з багать чабанських в’ється ще
Але ось-ось розвіється, i з нимсплинуть згадки, як дальня коломийка.
XПро тi часи не чутимеш ніде,того не прочитаєш в жаднім творі,про що тобі оці рядки говорять,про що тут мова спомину буде:це твого роду безбережне море,що здаля рокотом леґенд гуде,несе на щоглах тi самі прапори,
XIщо й досі ще не стратили ціни,хоч перебули вже не в одній кризі!
Їх заклики у нашому девізі“свобода й честь” голосять з давнини.
Cтоpiнкy кожну у родовій книзіпозначили вже віддавна вони,стояли на мечі i на чепізі,
IIна сволоках, підніжках олтарів,та найчастіше у відважнім серці,що не вмлівало на останнім герці,запалювали очайдушний зрив,були в палаючім сп’янілім скерцікохань, i в праці повсякденних
Леґенди, доню, ці з минулих літприйми у дар, а дещо — в заповіт!
В
Чи знаєш край…” так був почав колисьсвою
Міньон” великий майстер Ґете,
А я: той край, над котрим простяглисьялиці i сосни iглаcтi сплети,де ще шугає в їхній хащі рись,а в нетрях можна вгледіти сильветиостанніх зубрів, як серед галявмов острови стремлять iз моря трав.2А прийде час зимової хуги, —виходять на узлісся бистрі Tiні,i тяглий заклик вовчої тугипочути у завивній хуртовині.
Габою білою метуть сніги,а в їх теплі Поліссю та Волиніввижаються, немов дитині, снипро усмішки далекої
Hapeштi вщухла у каглі свиріль(русалчині втомились грати діти),знесилена поклалась заметільна вгнуті до землі лабаті віти,на канти i карби осель i пільта підгляда з відлог своєї свити,як тане у прозорім ранку димнад хутором Підзбужем самітним.4Над сніжною яскравістю рівнинсплило у голубінь грудневе сонце;до праці звичної робітних дниндавно збудився xyтір.
Лиш віконцеще зафіранене одне та млинзаставлено, щоб добре спалось доньці,яка вночі, у бypi i хуртиці,з дітьми прибула на Різдво з столиці.5Тому то цілий дім немов притих:шепоче й навшпиньки ступає пані,у кухні причаївсь дівочий сміх,старий лісничий не бурчить одранянад сторінками урядових книг,стих самовар (не підкидають грані),i навіть вижель Буйда під столомтихіше гупає вертким хвостом.6Аж двері рип — i на порозі гість;малий Марко прокинувсь — i на звіди!
Ах,
Боже мій!
Xiбa ж оце не злістьпрогаять стільки часу до обіда!
Таж треба перевірить кожну звість,що в Micтi чув про лісничівку діда,де є, казали, пси, рушниці, коніi навіть лис Микита на припоні.7Устав Марко — збудився світ зі
Хто може далі влежати в
Вже сніда мати, пущено млина,щебечуть — Валя i Марко веселі,аж очі сяють в
Жили спокійно ми в своїй пустелі,аж об’явилися ці гайдамаки, —i спокій там, де вже зимують раки!”8А треба ще оббігти стайні, двір,(нема там лиса, тільки серна Краля),під коло глянути в млиновий вир,дать хліба з сіллю коням у машталі,в сажу буть, де кабан сидить на жир,в коровнику i показати Валі,який сердитий моркотун-індик,коли на нього висунуть язик.9Так збігались, що аж забракло силмалій cecтрі — на шкурі спить медвежій —але Марко в фотель заліз, за стіл,з напругою причаєною стежить,як дідових згадок птах-шостикрилпереліта простору й часу межі,й не розпізнать: це самоварний шумчи тонкий шелест предковічних дум,10чи то з минулих, півзабутих словспалахують у споминах надії,чи це останній оберемок дровостанніх icкop полум’яність ciє, —але барвиста многозвучність мовживотворить прадавніх днів події,й спитати би Марка про що він чув,а відповідь була би: я там був!..11Ходи ж но хлопче, в давні ті часи,в рік тисяча чотириста десятий,коли через Литовщини ліси,у передліття тишині нап’ятій,перекликались сурем
Гей, хто литвин!
До зброї!
Знов проклятийодвічний ворог з заходу — німотаіде на край кривейта й вайделота!12На їх шоломах i плащах хрести,у їx серцях погорда до литвина,свій обичай хотять в нас завести(литвин бо звір, лише барон — людина)i меч тевтонський хоче нас змести.
Гей, хто литвин!
Чекає батьківщина,що німоти нестриманому шалуне віддамо Литви ми на поталу!”13Послушний заклику священних труб,наказові князівському Витовта,прийшов наш предок з родом.
Мов той дубз Перкунового гаю, шкура жовтазвисала з плеч його широких, чубіз-під шолома дерся, i, немов тамогутня парость, жилава рукав сокирного вростала держака.14Де розгорнула Прущини
Ґрюнвальдська заболочена рівнина,зійшлися військ ворожих прапори:прийшла Литві на поміч Україна,забули i ляхи сварки cтapi,з’явилась чехів чимала дружина,i стали литвини, міцнi і грізні,перед тевтонів полчища залізнi.15Здригнулась, задуднiла кружина,як рушили вперед важкі барони,назустріч їм Витовтова стіна.
Сокири i списи наперегонипішли у січ.
А предка-литвинамогутній клич ізнявся над загони:з сокирою навідлі, вперед родузанутував він дайнос про свободу.16Тих пруських лип дрібновосковий цвіттак міцно тхне, змішавшися з крівлеюз розметаною тягарем копитґрюнвальдською ропшистою землею,що, хоч півтисячки минуло літ,та він,
Марко, мов бачить ту алею,яку був предок прорубав у лiciтевтонських телягiв, мечів i списів.17Він бачить: кінь Витовтів топче в грязьнаїздничі подоланi знамена,(на кілька поколінь дістали засьбундючнi німці), ставши у стременаздійма шолома переможець князь,сурма сурмить, ущухла різь шалена,i через вечір липня, в даль розлоги,акорди мчать
Те Деум” перемоги.18Де спалахнув найвище бою шал,де вирішалось чи побіді бути,де з тіл тевтонських навершився вал, —там смерть знайшла литвина
А княжий дарував унiверсалшляхецтво роду й герб: розбиті пута,сокира злотна, вколо шарлат, синьта “воля й честь” — девіз для поколінь.19Ах, як би добре цілу довгу нiчтак слухати до самого світанку!
В фотелі примоститися під пічi хай би зовсім не було вже ранку!
Але термосить мати:
Певна річ:заснув i він!
А ну, вилазь,
Ще отченаш i до постільки скок —докаже сон бувальщини й казок.20Хоч шкода дня, але солодкий
Чого то не насниться бiгoм
Ось ліс залізних стовбурів-колонсокирою литвин розбити хоче,засіла серна Краля в фаєтон,а млин дістав cтpaшнi тевтонськ
Марко ж i Валя, на коні обоє,ширяють над Ґрюнвальдським полем бою.
В
ИЙ21О, різдвяних на батьківщинi святнезагладимі, незабутнi чари!
Ех!
На машині Велсовій назад,через чужинного життя примари,податися би до волинських хатпо півзабуті від дитинства чариуяви, віри й чистоти… Aнy жїx ще зберіг од тих часів Підзбуж!22Темноту передранкових годинвраз сяєво розсунуло яскраве:там, де над річкою скінчився тин, —солом’яних верчів пала заграва(приправ різдвяних неодмінний чин):годованцева вивершилась слава!
Життя своє вигідне, сите й ласеофірував на сало i ковбаси.23Яке це свято нюху i паху!
Будь всюди,
Марку, поки не запізно!
Дім в пахощах кopiння й часнику,у кyxні, як на ярмарку, завізно;щось там шкварчить, парує; у куткуна Буйду кіт Султан наїживсь
А на столі складають спритнi рукиковбас лискучі кільця, мов гадюки.24А цього дня герой колій — Андрійковтнув уже перцівки із півквартиi в спогади таких самих подійвплітає дотепи й перчисті жарти,аж баба Ксеня бурмотить:
Старий,а розум як i був — ніщо не вартий!
От, замість роздавать дівкам перчицюпридбав би ти coбi вже
Ах, бабо Ксеню!
Мудрі, не дурнi!
Усюди вам ввижається весіллята сватальнi вчуваються пісні!
Та пощо Козакові бабське зілля!
Цеж ви, баби, притока всій журні!
Ви ж знищили й Адамове дозвілля,коли на Єву божая рукаузяла xвiст од райського
Як це було?
Засумував Адам(в раю також находять хвилі суму),що самітним він мусить жити там.
Бог одгадав його таємну думу,одне реберце взяв йому, i сампочав тихесенько coбi, без шуму,стругати Єву; опісля під плітдав сохнути й подався на
Та пришалався звідкілясь рудийCipко: понюхав — м’ясо… тай на зуби!..
Дохрумує реберцятко, радий,що пожививсь… Виходить Панбіг любий —нема вже Єви!
Ухопив, гнівний,
Сірка за xвicт, утяв i, нам для згуби,докінчив Єву.
Так баби пішлиз Сіркової крутійської
Ну й втяв же ти,
Андрію!
Тільки гpixз тобою!
А берись но до poбoти!”Beceлі жарти, дотепи i сміхдо праці піддають смаку й охоти,як лускотливий цуґові батіг.
А дітвора, мов миші з-поза плота,зглядається на дня такого речіз розлогих плеч напаленої печі.29Яких же заслужила ти поем,вкраїнська пече!
Ставши патріотамприбіжищем, фортеця i Едем,була ти необорним їм оплотом,що хоронив їx од усяких тем,якi б могли в них викликать скорботунад долею народу й темним сумомпошкодить травленню i мріям-думам.30А так на тобі кожен родолюббезпечен був.
Його спокуси світане вабили до мороку загуб.
На тобі він спокійно, многі літазростав, міцнішав, як підгірський дуб,вигідно розкладав родові вітий, відходячи на
Авраамле лоно”,лишав тебе нащадкам по закону.31Але про це Самійленко вже втявколись не зле.
Почну з кінця другого,де ще ніхто не зуживав октав.
Без жарту й висміху: на щось такогояк наша піч — я ще не натраплявніде у cвіті.
Брак їй лиш одного:могутнiх крил, щоб в бомбовознiй ролідо “вороженьків” вдатись на ґастролі!32Але Маркові i цього не брак:піч для дитини — світ цілий у coбi!
Тепер славетний він Сінбад-моряк,везе з далекої пустелі Гобіпісок злотистий i морцям на знакласкавости дає по жмені!..
Пробі!
Спинися,
Марку, в щирій щедроті,бо не зістане маку для куті!33Ой лишенько!
Подумаєш — кутя!
Ну, добре!
Піч — це степ!
Тебе, дівчино,я взяв у бран.
А ви тепер, браття,князівну відбивайте!
До загинуми будем битись!..
В шалі завзяттябійці уже вчепилися в чуприну.
Аж баба Ксеня, у руці копистку,на піч приносить миротворчу звістку.34Лишіть їm, бабо, в теплім тім куткучас-місце для геройської забави!
Чи ж знати, — може тільки у гурткудитячому, із келиха уявискоштує дехто чарівну й п’янкускороминучість пристрасної слави,за котрою, по думці Дон Kixoтa,як за безсмертям тужить вся icтoтa.35Бо може статися, що довгий вiкперейдуть не як лицарі, а — Санчі,iз мрією: не тис би черевик,а там до бica вci світові ґанчі!
Нехай шука на них направу й ліктой божевільний Дон Kixoт iз Манчі!..
Та й зрештою згадати би нам гоже,що “цим малим належить царство Боже…”36Ах, ще би, ще би заслужила пічвсіляких вправпічнoї маніри!
Але пора вже спать, поете!
Ніч!
Спить xyтip Підзбуж, люди сплять i звipi.
I тільки місяць, блідий як паничтихенько став на зорянім подвір’їта підгляда, як сивий дід Морозна склі малює квіти тубероз.
В
ІЙ37Обтерли вже пшеницю макогонита знов шурчать — перетирають мак,а баба Ксеня, майстер забобонів,таємний над узваром робить знак,грибами пахне, перцем,
Марко усього випробував смак),а в сінях коропи i краснопериіз бaлiї виплескують
Ах, рибоньки!
Веселі та верткі!
Ходім но швидше подивитись,
Валю!їх обдеруть зi злотної луски,втнуть голови без совісти i жалюй, покраявши потому на
Та ми врятуєм їx!..” В широку шалювгорнули коропів, плотиць, лина,на ґанок скок — i вже біля
Не бачило нас,
Валю, жадне око!
А нумо, ще i решту віднесім!..”I з плескотом стрибають під лотокитубільці водяні в свій пінний дім.
Не знать, що дітям більш рум’янить щоки —мороз чи пocпix з заміром своїм?..
Але глядить на них, крізь хмари сизіласкавий погляд того, що з Aciзі.40Над хутором святочний віє духостаннім дихом денної утоми,все чепуриться, гамір дня ущух,у сяєві злотистому соломина покуті стоїть уже дідух,а по кутках, у присмерку заломів,де образів злотисто-ризний ряд,всміхаються вже вогники лямпад.41А над обрусно-білими столамивже сіно горбить сніжність скатертин,(на ciні, мiж ослами i волами,він народивсь,
Маріїн тихий син),i виглядають діти мiж хмаркамизорю, щоб скорше свят-вечірній чин,яким, бодай на мить, зв’язати требамир на землі з благословенням неба.42I вже приймає урочисто дідпобажань свят-вечірніх щирий датокта з кожним переломлює, як слід,сніжистобілий свячений оплаток,дзвенять чарки — старий підзбужський мідбадьорить язики у паніматок,іде-чергується дванадцять страв,як звичай свят-вечірній наказав.43Малечі ж на долівці більше свято:(їм при столі досить було куті)в соломі шелестять тепер завзято,збираючи горішки.
У життітаких хвилин прийдеться небагатона повсякденній стрінути пyтi,коли для досконалости хвилининіщо не бракувало би людині.44Хтось далі чарівним кермує сном:сріблястий дзвоник, несподійні співи —i різдвяна звізда перед вікномнеперевершене з’являє диво,i горнуться колядники гуртом,і стіни роздаються вправо-вліво,щоби вмістити безбережний світуяви барвної дитячих літ.45Тож добрий вечір, пане господарю!
Співають янголи з височини,зi сходу йдуть премудрі “тріє-царі”,в захопленні схилились чабани,запахло ладаном, засяяли дари,i пocпiшaє в далеч чужинивід Ірода із немовлям родина,щоб людського захоронити сина.46Прокинувсь i старих богів гурток,вже приспаних батьками i віками,i полинув на крилах колядокчерез віків навстіж розкриті брами.
Чуй: ось Моренин шелестястий крок,це — Лада весняними йде стежками,це — Велес тупотить, а це — Сварогрокоче радісно, що народився Бог.47Їм вранці з клироса назустріч
Дажбожих внуків радісний привіт,сивобородий піп наперемінупідтверджує небесний заповіт,у сяйві срібла, злота i кармінуіконостас… А деревлянський рідсхиляється із впевненістю віриперетривать у віковому
Ах, скільки споминів спішить у шик!
Бундючні i прудкі, тужні й ласкаві!
I знявся тремітний тужливий крикнад нетерплячим хвилюванням лави:скоpiш, прудкіш горнутися в цей вік,в привабливість химерної октави,щоби, бодай в луні ритмічних слів,піднестися над небуттям віків!)49Ось посівайла обійшли ізраня“із новим роком” xyтipнi кутки,наобертались по гостинах сані,нагостювались друзі й свояки,минулися водохреща-йордані,голодная кутя i щедрівки,віск стоплено i ворожбу вiдбyтo,щоби сватам в’язать щастило пута50весільних пар для радісних м’ясниць.
А покищо — волинська завірюхазібрала всю свою лютневу міцьi, надягнувши теплого кожуха,присвистує до співних вечерниць,що заворожений Марко їх слухана припічку, під дзюркіт веретен —дитячий Одіссей серед сирен.51О, слухай, переймай, вбирай, дитино,цих слів i ритмів предковічний тон!
Це, може статись, скарб отой єдиний,що зможеш взять колись, без перепонв далекі мандри, змушений невпинноbсіх Одіссеїв справджувать закон:проходячи моря й краї всілякіносити в cepцi видиво Ітаки,52вітчинних обріїв блакитний пруг,ланів хвилястих килимні простори,річки у cpiблi вихилястих дуг,а над yciм — акордів цих повтори,які тебе на Oдicceїв кругвсе навертатимуть з чужої змори,щоб не забув про меч, i спис, i
На них чекає твій ітакський рід!
В
ИЙ53Виття, квиління, посвисти i грюк —лютує, скаженіє завірюха:
Люципер, пекла пан, із власних рукбісицю видає за злого духай справляє перезву.
Пекельний гук —музики для диявольського вуха!
Це виють так, у найтемнішім пеклі,від мук одчаю грішники запеклі.54Або страшний, без каяття, померзлочинець, i на нього гострять
Люциперові полчища химер 66та підвивають всі пекельні
Така була хуртиця, як тепер,коли самодержавця душогуба,того, що
Тормозом” був світ прозвав,
Господь, нарешті, з цього світу взяв.55Так i тоді був лютував
Москаль”немов хотів забрати нашу землюдо пекла із собою цар-довгаль,відходячи навік iз свого Кремлю(чи з Петербурзької імли) у даль,де, “аґельському сонмищеві внемля”вдивляється помазаний той кату шибениць алейно-довгий ряд.56На кожній з них страшний достиглий плід:тут декабрист, там поляка
Ах,
Осипе!
До ночі би не
Бабуня встала й вийшла iз кімнати,замовк на хвильку винувато дід,піднесла очі від мережки мати,i причїлися Марко i Валяпід крилами беззвучної
Так завше з нею”, — дід почав знова,“як-но царя згадати Миколая.
Вже мала би затямить головамоя, що болю він завдав без краю!..
Та на язик самі плинуть слова,коли нагода спомин насуваєпро перше повстання i сходить мована “майстра дєл заплєчних” Муравйова.58Вже стільки літ сплило як по воді, —та не забуть їй досі брата Яна.
Юнак був, майже ще дитя, тодіяк замість скрипки спис узяв
Ах, за свободу душі молодівсе офірують!
Та одного ранайого скосили муравйовські стрілидо тої, що й сам викопав могили…59Та й мому роду далась узнакипівнічна миколаївська навала.
Ще тіло часто зносить канчуки,але душі — заглада i потала,коли її влучають
Душа моїх батьків того зазнала,коли прийшов указ, що повертатидо православ’я мусять уніати.60Було тоді багато крови, сліз,шпіцрутів.
Не піддався — до Сибіру!
За нас, дітей, батьки схилились вниз,але стару потай тримали вipy.
Раз якось матір піп учить полізхреститись на московськую маніру,та втяли мати гнівно:
Канчукивас вчили в бypci, а мене — батьки!61Та ще пригадую coбi неразя Достоєвського й Шевченка.
Знаючому так радо римував Тарас“царі — псарі”.
Як тую царську зграюархангельський закличе трубний гласна розрахунок— втопиться в одчаюза вcix Петрів,
Микол i Катериннащадок їхній — самодержець
Ну, тату!
Дякувати Богу, цейвсе ж ліпший, ніж колись його був батько.
Свободу міліонам дав
Освободитель…”
Чортів син чи дядько —все одне!
Кращий він лиш
Тащіть i нє пущать”, — так само хватькоyміє.
Скасувавши кріпаківпанам із них настреньчив
Ах, тату!
Ви сьогодні нігіліст!
Як той Бакунін!
Вчули би
Егеж!
Туди би за розмов цих змістпопав, куди телят женуть Макари.
Та все ж один ще перекину листродинний — peшті спогадів до пари:як ваша мама в тім далекім часідала Освободителеві твому зaci.64Не чула?
Сталось це в ті давні дні,як ми до Підзбужу прийшли по шлюбі.
Він був ще цісаревич.
На веснівсе приїздив сюди на слуки.
В зpyбiраз стрінулися з мамою
Поприставали камергери
Була красуня мама.
В ловеласастріпнулось серце на пригоду ласе.65I на приписаний двірський уклінбув одповів у компліментній нутіта взяв за підборіддя маму.
Вінтак звик coбi у Смольнім інституті,де для шляхтянок i для їx родиннайвища мрія — вінценосцям бутиметресами… Що там дівоча честь,як царських милостів за це, “нє
Що ж мама?”
Мати головою — смик,i по руці нахабу!
Вчула слідом“полячка” чи “гордячка”, як убікскрутила.
Ані словом, aні видомне зрадилась тоді.
Аж через piк,як їй прийшли ковтки з олександритом.
Вони лежать невживані в шухляді,а мати й згадувать про це не раді…”67Вщухає хуртовина.
Об вікновже не шурчать cyxi долоні снігу,у присмеркне вгорнулись полотнозакутини; подій минулих книгуперегортають діти заодноз дорослими; у тишу, мов у кригу,дитячі закувалися буттястуденим подувом передчуття.68Так,
Марку, так!
Ще дочекаєш тий твоїх дітей малі невинні діти,коли катів-батьків сини-катиприйдуть твій край, твій нарід теребити,зганять бичами під свої хрестиi змушувать за це до “многі
Пошли тоді їм,
Боже,
Віри й силиоборонити предківські могили!
В
А подивіться но на малеч, тату,як причаїлася в своїм кутку!
Не сплять, не сплять!
Лиш чуть, як наростатиїm вуха ймуть!
Скажіть но нам якуз історійок отих, що їx багатозібрали на підзбужському віку.3 них ароматом тхне, немов із скрині,яку бабуня відкрива
Отож це сталось за царя Тимка,як ще людей було на світі мало,коли земля мов корж була тонка,a вci горби на ній були із сала,з сметани плеса, ріки з молока,коли з дерев маківники звисали…I був тоді цілій Волині панрід наших предків, лісових древлян.71Були вони yci тоді погани,i де тепер наш xyтip — тут Перун,великий бог, мав гай святий.
Древляниішли сюди на прощу.
Жрець-відунприносив жертви, віщував i ранизмовляв та різями таємних рункарбив на сволок дії старовинні,що стались на Поліссі та Волині.72I, насікаючи ряди карбів,глибоко поринав віщун думкамиу початки всіляких початків,що стались мiж землею й небесами,та часто на думках себе ловив,як бути з деревлянськими богами,що лише камінь, дерево та мідь…I в серце сумніву вгризалась їдь.73Їх одганяв од себе жрець Гудилота поспішався у священний гай,i намагався там віщун щосиливиконувать священний обичай.
Та в cepцi щось неприспаного тліло,щось шпоталось, як не змагався крайпокласти думам про богів безсмертних,пліснотою i шашлями розжертих.74А тут ще поплили чутки чудні,що скоро прийде край батьківській вipi,
Перуновій i Ладиній рідні.
Нові боги, цілком нової міри,об’являться — ласкаві, не жадніжертов кривавих, людської офіри…I відчував у всім Гудило жрець,що невідкличний близиться кінець.75Аж звідки не взялися княжі вої,їx кличами озвавсь древлянський бір:упав Перун, розколотий надвоє,схилився гай під вістрями
О, боги!
Чом же громової зброїне ужиєте проти цих безвір?
Де ділися твої,
Перуне, стріли?
Куди ви Bci,
Дажбожичі, поділись?76Ось день за днем поволі промина —не оживають боги дерев’яні!
Але так само лісом йде луна,так само роси падають поранні,так само повна зір височина,так само, як жили, жиють
Перед новим схилився Богом світ,новий прийняв од нього заповіт…77Із Києва іде в ліси Волиніпосольство княже: вчити деревлян,як Tpійці поклонятись триєдиній,зробити із поганців християн,побудувать по всій землі святиніта обернути край у Божий
Єпископ їx веде благочестивий,на Божу путь древлян навести хтивий.78Ось якось їx завів доріжки слідсеред хащів на затишну поляну.
I дивляться: сивобородий дідколоду перескакує старанно.
В один бiк скок — низький уклін на
Від мене,
Боже, це прийми в пошану!
А це мені!..” I перескок
Та знов i знов зусильних скоків ряд.79Здивовано на діда i колодуглядять посли:
Гей, діду, зупинись!
З якогось ти, старий, дивного
Низенько дід засапаний
Вітайте, подорожні, у господу!
Я був жерцем Перуновим колись.
I служить Богу новому Гудило,як каже серце й дозволяє
А хто ж тебе навчив”
Ніхто!
Я сампотрохи пізнавав нового Бога.
Пощо тому древлянський вбогий храм,кому є храмом зоряна облога!
Пощо тому із Греків фiміям,кому кадять квітчасті перелоги!
I не жадний офір i молитов,хто творить все i все вбирає знов.81Але душа горить йому служити,йому піднести вдячність i хвалу.
Отак часом батькам збитошні дітиприносять відданість свою малу.
I я оце із ним останні літарозділюю, у пopoci й пилу,не золото, офіри й паполому,але років старечих щиру втому!”82I княжі засміялися
Та звів єпископ руки, наче крила,з благословенням:
Далі так служити Господеві, старче!
Люба й милайому ця служба.
Нам же поможимать вipy,
Боже, як в жерця Гудила!
Щоб нас зняла вона над земський круг:
Идіже хощет, там бо рищет Дух!..”83Ах, скільки, скільки вже минуло років,як свій древлянський край ти залишив,мій прадіде!
Але життєвих кроківтвoїx ще бачу слід, ще чую слівнезабувальні вироки глибокі,звучить у мене ще могутній зривакордів, що творив ти на органі,коли, бувало, грав при службі ранній,84або коли в неділю ти неразапостола читав перед амвоном,на клиросі сплітаючи свій басз дяківським неумілим баритоном…I, стаючи в пригоді повсякчас,хто у біді — було тобі закономумовностей переступати прут,бо над усе тoбi був лише Дух.85Як мріється глибоко i таємнона розмежів’ї світла й темноти!
Вступилось до буденности буденне,у присмерку так ясно бачиш тивсе, що за дня розшукував даремнопід променистим дахом
А ось тепер само прийшло, шепоче,щось таємниче повідати хоче,86щось хоче росказать тобі без слів,всеобіймаючим зв’язати тономминулість мудру посивілих днівз юнацьким до прийдешности розгоном,i де тепер панує сум і гнів —проголосити радість там закономта привітати кожен духа
Идіже хочет, там бо рищет
В
ИЙ87О, провесни Hecмілi перші кроки!
Хто стежив вас в лютневі ясні дні:в млі сафіровій обрії широкі,зпрозорені бурульки крижані,i зашерх ледової поволокина снігових завіях… А на пніметелик пружить проти сонця крильця,та пролісків вистромлюються бильця.88А потім знов закрутить
Та марна лють розлюченого лютня,бо юний березень вже тут мерщій,i грає верховіттям, мов на лютні,вогкий i запашистий буревійта в ніч шпурляє заклики
Ніхто про це не вмів сказати стількипрекрасного, як Морґенштерн i Рільке.89А масляна жада coбi по праву,докінчити масну пору м’ясниць,з усього радить вишпотать забаву,дівок перевінчать на молодиць,та випить — закусити так, щоб славугульняцькую не похилити ниць,щоб грало серце, сяяли очі й
Тож веселімся, поки веселиться!90Хоч завтра нас чека грижі полин,їдь каяття, терпка покутаза безліч перевершених провин,хоч завтра нам iз
Мізерере” нута,хоч завтра не піднесемось з колін, —але сьогодні наш барвінок-рута,сьогодні сяють нам серця i
Тож звеселяймось, поки веселиться!91Нема сальця — конопляна олія,суха тараня замість ковбаси,від печі духовитий запах вієпечених бараболь… Пісні часиприйшли на світ!
Але не трать надії:на свята,
Марку, все це від’їси!
Тепер же пicт усім!
I для Султананема ані м’ясця, aні сметани.92Це тільки раз якогось десь ченця(оповіда повагом баба Ксеня)так закортіло в пicт сальця-м’ясця,так спокушав рогатий на печеню,що грішник у iгyмeнa-отцяз монастиря був випросивсь, в кишенюсягнув глибоко й порося придбавта, всмаживши, під рясу заховав.93Чека отець-ігумен біля
Що приховав ти, брате, під
Зашпотавсь зi страху чернець
Це рибку я придбав для загалу!
Та щоб не думав, отче, що устамимоїми йде брехня — на сором злудай,
Господи, щоб цеє карасяткота й обернулось вмить у поросятко!..”94Довгобороді і старі як світу баби Ксені жарти й анекдоти,але пізнати в них заглохлий слідвеселої спудейської давноти,острожської доби побляклий цвіт,коли романські з заходу бон-мотизамішували у козацький тонвертепи, канти та Декамерон.95А з провесни стає весна поволі,сичать гадами й топляться сніги,набрякли соком верховіття голі,піднесла річка лід над береги,iз закликом нестриманої воліу простори зазивної туги,шукаючи нездійсненої мpiї,летять ключі з таємного вирію.96У полудень спішаться журавлі,кидаючи журні— журливі звуки;спускаються під вечір до земліз пересвистами гостродзьобі слуки;а в марцевій поранковій імлішпурляють гуси тяглі
Істота повна вщерть таємних
Ах чом, чому не маєш,
Марку, крил?97Та,
Боже борони, щоб журавлямити не назвав розсурмлених птaxiв!
Бо цілий рік журбою i жалямибуде томить нездійснимий зазиву голубінь, щоб досягти криламипідзоряних недосягальних
Тож їx назвім веселиками, друзі,щоб серце не томилось в марній тузі.98Коли би пощастило це менівхопити настрій днів отих примхливийта ув’язнити у свої пісні,—то мав би я дарунок мерехтливийкоханню свому першому —
Та був хтось більше, аніж я, щасливий:уклав його в свої волинські вірші Олекса Стефанович не cyгipше.”99За сафіровим бором вечір гасне,взялися склистим шерхом баюрки,i голубінь, таку прозоро-ясну,зацяткували тремітні
Та все прекрасне й щасне лиш дочасне!.” —підносять з глибини думки гipкiмолитви Сирина покутні тони,де правляться у церковці “поклони”.100Не зна Марко ще тяготи гpixiв,та все ж передчуттям тонким дитинитремтить icтoтa, i таємність слівчаклує завороженість хвилини.
Поклони б’є до темних образів,покутує майбутні ще провини,домолюючи щиру
Любови духа дай мені!..
Амінь!”101А на амвоні темнім чорна рясавзиває каяття в долину сліз.
Суворо спогляда з іконостасасинкліт святих із потемнілих риз,i тільки вид нерукотворний Спасаз любовію зглядається унизна суми i жалі людського роду,на ту ж, безпечну від віків, природу102забудькуватих, без турбот дітей,що їx покликав світ на мить в гостинута зараз же, під стук i грюк костей,розваживши i кару i провину,знов одпуска розвезених гостейу ту ж, звідкіль з’явилися,
Все промина, як сон, як тон, як
Лише любов перетрива!..
Амінь!..
В
ИЙ103Сьогодні в ясній церковці з вербоюстояв Марко, торкаючись часомпухнатих котиків-бруньок
До хати не ввійшов, а вбіг
Не я це б’ю — верба!” I шмаг лозою:гармидер, крик і вереск над
Неділя вербна… I уже за тижденьтак палко жданий, радісний Великдень104Хай сам coбi тепер дім раду дасть, —дітей бо кличуть oбpiї далекі.
Ось в лici зацвіла пахуща рясть;будують на млині гніздо лелеки,долинює на серні Кралі масть,а на вершку дуґласівки-смереки,обштрипуючи жовтим дзьобом фрак,до милої примилюється грак.105Тремтять над борозною теплі хвилі(святий Петро пасе своїх овець).тріщить під лемішем сухе бадилля,спішить Бенеда доорать кінець,бо зникне сонце, й чортове весілляв Четвер Зелений почина танець.
Тому й читаються сьогодні “cтpacтi”,щоб бicoвi минули нас напасті.106Плине проста величність простих слівчерез осяяні царські ворота,дванадцять повторяючи разівспокутливу трагедію Ґолґоти.
Уклінно хиляться ряди голівперед глибінню божої скорботи,i блимають вогні, i пахне віск,поклавсь на серце несподійний тиск107леґенди-заповіту, що в давниніпобожно прийняла її Волинь:непімщені нащадками
З’являються в страсний четвер,
Христових слухать, гайдамацькі тіні,втішаючись, що їхніх поколіньне минуть дні воскресні-великодніпо муках, страстях i тортурах Кодні.108А з паперті прийма пахуща нічв обійми весняні юрми утому,цяткує кружину зірками свіч,що поспішаються мерщій додому.
При бaбi Ксені i Марко обіч(а свічечка в лixтapикy, як в ґнома)в уяві радісну плекає мить,як він хреста на сволок начадить.109На хуторі скінчились перегониостанніх праць.
На збірному столігора чудес.
Суворі заборониутримують цікавих звіддалі.
Хоч для очей немає перепони,але сверблять спокусою малізбиточні пальці, щоб вскубнути шинкучи із мазурка виздьобнуть родзинку.110Тож Марко й Валя ревно у куткупокутують свої скоромні збитки,відчувши на беззахиснім задку,які в малих бувають заробітки.
Аж добра баба Ксеня в потайкунесе мигдал i втіху:
Досить, дітки!
Така на cвiтi доля вcix діток,щоб їx гріхи покутував задок.111Бо як у цю гpixiв i сліз долинута посилає Панбіг дитиня, —ввесь розум укладає в ту частину,звідкіль ростуть їй ніжки.
А рідня,якщо кохає любую дитину,в голівку розум здолу наганя.
Отож досить!
Забудьте горе й сльози!
Все змелеться до першого
Hi,
Hi!
Не я, а мусів би Бройхельужити свого пензля i палітри,чи теж Ґарґантюа й Пантаґрюель,всілякого споживання арбітри,воскреснути, щоби до вcix земель,у всі кінці, на вci чотири вітри,рознести хоч би тої слави тіньволинських великодніх розговінь.113Убрані в барвну складність візерунківз полумисків сміються писанки —плід невибагливо-простих лаштунківi баби Ксені спритної руки.
За батареєю барвистих трунків,мов до паради вбрані вояки,“баби” високі струняться.
До речі,їx ледве-ледве витягли із печі).114В зубах із xpiном кілька поросятпечених; глядачеві точить слинуковбас i шинок тонкий аромат;вигідно умостившися на спину,індик із фаршем (великодніх святсмачна офіра) зве до розговіну;а сирних пасок чималий гуртокміж печивом вмостився у куток.115На боці — кулінарії еліта: 123тетерева й фазани, як живізвели голівки барвні гордовитонад прозеленню житньої трави.
Як доказ господининого сприту —фортеці i собори
Та все списать — мені бракує дарутого, що мав Рабле або
Хмара.116Христос Воскрес!..
Воїстину Воскрес!..
Стук-стук хрестом… Роздалась навстіж
Десь морок днів страсних імлою
З осяяного радісного храмулине у нiч воскресний спів небес.
Піднісши перемоги орифляму 126над переможеную Смертю смерть,життя ввесь світ наповнило ущерть.117Розправивши козацькі вуса сиві,христосується смаковито дід;(дівчата й молодиці
Марка жінки цілують узабрід,навколо могилки гудуть щасливі,з сусідом обіймається сусід,на свячення ждуть великодні “яства”,з поранку місяць сходить червонастий…118Усе наглиться — скорше, скорше в дім!
Старе — мале чекає на свячене,щоби покласти край часам пісним.
Не спить i Підзбуж.
Смажене й печеневгина столи.
Бо звичаєм старимприйма гостинно дім усе хрищене,що до господи в дні ці завітаіз іменем воскресшого
Bci страви— відкриття по довгім пості,ще й в супроводі доброго
На підпитку господарі i гocтiвже розв’язали трохи язика.
Завзявся дід на жарт до
Чи зна ксьондз-пробощ, чом у них такаманіра звать “вєльканоц” цеє свято,а в нас “великдень” звать його прийнято?120Бо попадю єґомосць має в нас,то й день йому здається завеликий,а вам, безженцям, станеться неразвелика ніч з хвилинами без
Але Маркові теж спинився час:тримаючись старого свого звику,в фотелі він злапався у сонну сіть,i писанка в руці його лежить.
В
ИЙ121Вернулись з Риму до костелів дзвони,воскресли й голоси дзвінкі церков,та з вітром весняним наперегониперекликаються через ліси ізновметальних мов лункі потужні тони.
Хто у житті хоч раз почув цей зов,проживши дні ці чисті, променистів барвистім великодньому нaмистi, —122той на усе життя зачер з криниць,з джерельностей прабатьківського роду,безсмертя й вічности могутню міць,наблизився i зазирнув до зродуджерел, які з темноти таємницьживотворять надію про
Той з незнищимих збудував ланокcoбi в прийдешність родову місток.123Там,
Марку, де моря i океаникінчаються, ще далі ніж вирій,де на спочинок сонце йде до рана,куди спада зірок вогнистий рій, —жиє одвіку дивний люд — рахмани.
Не знає часу він, не зна й подій,ані уродин, ні кінця сумного,не відає ні доброго, нi злого.124У цей рахманний таємничий крайтакі відходять душі після скону,які загрішні, щоб попасти в рай,але заправеднi і для полонупекельного.
А мають там звичайдовідатись про Великодні дзвони,коли їм хвилі донесуть річокшкарлупини свячених писанок.125Тож киньте, діти, в великодні хвилічервону шкаралупину з яєць.
Хто зна, чи не чекають наші милів рахманному краю на рішенецьостанній, щоби душі їx безкриліпіднеслися у зоряний
Щороку їм
Христос Воскрес!” — надія,що ближчає до них свободи мрія.126У цій воскресній весняній поріпо вcix кутках Полісся та Волиніймуть оживати тихі цвинтаріна день Томи Невірного.
Бо ниніз’явилися сюди малі й старі,щоб перенести в поминальнім чиніпрабатьківських надій живі вогнічерез сучасність у прийдешні дні.127Струмлять з бруньок топольних аромати,вишні скидають ніжні пелюстки,убрались могилки в квітчасті шати,у рушники, обруси i хустки,i не забуло Великоднє святопро крашанки барвисті та паски…Cьогодні злучаться із святом Жизнідревлянські предки на врочистій тризні128О,
Смерте!
Де тепер твоє жало!
О,
Пекло!
Де твоя поділась сила!
Довкола сяйво, квіти i
Христос Воскрес!.,
Тендітний брязк
Старих xpecтiв заквітчане чоло…I жайворонків пісня многокрила,…Hi, ми не вмерли!
Лиш тамуєм дих!
Бо він не мертвих Бог, але живих!129Покроплено уже гроби останні,доспівано останні Tpoпapi,i руки все приправили стараннідля проводів веселої пори,щоб душечкам при щирім частуваннівідгикувалось легко yгopi,споглянувши, як на землі нащадкибез щирої їx не лишають згадки.130Пригадуючи давніх днів діла,веселі i журні життя витівки;куми довкола горбика-столакружлять чарки горілки i наливки,вже з уст пливе сама лише хвалана тих, що вічної дійшли
Аж, врешті, як кінчає сонце путь,вже за небіжчичків здоров’я п’ють.131Ми ж,
Марку, підемо в куток зеленийдо того он самітнього хрестасеред мережива вишень i кленів.
Нехай твoї обізвуться вустадо тих, що не лежать в землі свяченій,привітом переможного Христа,до предків, що спочили на
Над цим горбком їx дух ширяє нині.132Один із них пройшов чималий шляхпід бунчуками гетьмана-вигнанця,спочивши десь в Молдавщини степах.
Склав голову один на празьких шанцях,коли батуринський кривавий
Суворов повторив.
За Корсиканцягеройської шляхетної
Европу всю один пройшов, щоби133лишитися на Бородінськім полі,а брат його недовго пережив,під Ляйпціґом дійшов такої ж
Про Яна чув ти кілька вже разів,а тих кількох, що в їxніx душах волізвучав зазивний необорний зрив, —вколисують сибірські заметілі,де плещуть об граніт Байкальські хвилі.134Та ще нескоро,
Марку мій, кінець!
Ще прийдуть жертви на вівтар свободи,ще спопелить вогонь їx унівецьа попіл змиють Лети темні води, —аж той останній упаде Борець,остання жертва звільненого роду!
I скличе їx воскресних дзвонів тону предківської слави Пантеон.135Усі прийдуть тоді: чубасті воїіз мудрими князями на чолі,мужі iз Лаври й Софії Святої,останні непіддайні королі,незгноблені берладники-ізгої,i лицарі свободи i ріллі,що, меч при боці, у руках чепіги,ломили степу чорноземні криги,136ті , що віддали міць сердець i рукза невмирущу візію Богдана,що у добі вигнань, тортур i мукне прийняли наказів од тирана,що їм Парижу й Ротердаму брукятрив icтoтy, як пекуча
Христос Воскрес! заклич до них ycix,бо він є Бог не мертвих, а живих.
В
ИЙ137Вплітають гімн весни Ярило й Ладау радісний хорал Зелених Свят,тхне ворожлива чарівна принадаз замаяних в густе клечання хат.
Квітчастих лук безкрає Ельдорадоздійма в блакить кадильний аромат,i гонить легіт золотисті хвиліпо житніх піль квітуючім дозвіллі.138Хто прийде ввечір там, де дві ріціобрамили в трикутник сінокоса,й почує, як нараз у вci кінцісопілка забринить многоголоса,й од срібла плес відлуняться гонцідзвінких пісень понад вечірні роси, —той не забуде, хоч проживши й вік,гapмонiю цих лук, гаїв i рік.139Чужий, хоч рідний,
Iгop нам Стравінськийзібрав дбайливо тих акордів cлiд,i запліднив древлянський дух волинськиййого таланту повновісний
В чужому шатті геній українськийіде непізнаний крізь цілий
Одначе про музичні ці алюринайкраще знає все Стемповський Юpiй.140Не хочеться лишать духмяних лук,заслухавшись у чарівні тремолі, —та з Підзбужу бринить зазивний гук:чека вечеря… Край красі i
Вколисує у сон млиновий стук,з дуґласівками шепчуться тополі,й одгукується тужно поле й гай,як з комишів обізветься бугай…141Столітніх сосен червонасті вежізамкнули непроступно виднокруг,та в їxні присмеркні таємні межіпроклався ледь помітний сліду пруг.
Відважся но лише на ixнi стежі,i доведуть тебе до тихих смуггаляв забутих в зелені i тиші,де все поганством предковічним дише,142де, мавши душу Лесину живу,почуєш пісню білої берізки,побачиш i русалку лісову,як косу запліта в дрібненькі кіски,на чарівну натрапиш сон-траву,до тебе лісовик підійде
Причастен станеш тайни i краси,що їx таять волинські ще ліси.143Натрапивши на запуст між пенькамискуштуєш i суниць i полуниць(за першими бо “сунеш” між билками,за другими — згинаєшся “півниць”),й, обтяжений мовчанкою й думками,умостишся край лісу горілицьта підглядатимеш, як білі хмарибудують в сині казкові примари,143як починає половіти житще донедавна прерія
Та послухай краще,
Марку, міт,що прийняла його Волинь хрищеназ отих посивілих прадавніх літ,коли оці, на почув лиш, іменабули тоді живі i близькі нам,оцим полям, i лукам, i хатам.145За тих часів Христос з ученикамивчащав охоче на свою Волинь,коли над лісом, нивами й річкамитремтіла переджнивности теплінь,коли poї дзуміли, а садкамийшов стиглий дух, i в першу золотіньвбиралася чиясь сквапливо нива,щоби ось-ось вже розпочати
Toдi, мандруючи через садки,де, мов краплини в зелені застиглі,обтяжили гілля важкі грушки,такі сочисті, запашні i стиглі, —побачили святі мандрівники:під грушкою простягсь козак, навідліi руки й чуб, та жде, щоб без турботйому упала грушка просто в
О,
Майстре!
I пощо таке
Зачудувались з нехіттю
На світі, любі діти, кожне нащодістало значені свої пyті,й не схибити йому із них
Сховавсь ласкавий усміх у
Христових уст.
Мандрують мовчки далів передполудневім липневім палі.148I бачать: у долинці тихій жнезлотистий житній лан красуня-жниця.
Хоч вколо жаром печі поле тхнеi запливають потом очі й лиця, —але й на мить дівчина не спічне,невпинно блискає серпова криця,перевесло підперезало сніпi вже новий росте їй біля
Яка дівчина гарна й працьовита!
На світі мало,
Вчителю, таких!
Сама одна на лан широкий жита,однісінька, без друзів
Чека її напевно знакомитавідплата в днях майбутніх життєвих!”I посміхнувсь Христос:
Оцю дівчинукозак-лінюх дістане за
Це нагорода,
Paввi, їй
Апостоли від дива аж
Таж це покута дівчині гірказа те, що праці віддає вci сили!”I знов засяла усмішка
Христові на обличчі:
Друзі милі!
Якби й дружина в неї мав цей сприт —вони б удвох загарбали ввесь світ!..”151Хоч слухає Марко — думки далеко: —там, де вози риплять під вантагом,де під полукіпками жнивна спеказбирає вipниx друзів, щоб гуртомзмайстрити змія: бісова пащека,з ганчір’я хвіст барвистим
Та розбіг стежкою межи стернями,i змій підносить серце над ланами.152В поліття з літа йде волинський шлях,минулися суниці, йдуть чорниці,повійка поснувалась по стернях,i теплі пахощі живиці й глицізмішалися із духом по грибах,із ароматом
Й приймає лагідно сухий пicoку теплу глиб важкий, утомний крок.153Крізь деревлянську землю Лада-юнканавесні несла китицю надій.
Помона-молодиця крочить стрункоз кошем врожаю.
Спас i Маковійблагословляють плідности дарунки:колосся, мед, цілющий деревій,грушки, сливки i яблука рум’яні,що їx на свячення принесли зраня.154Не покуштуй, мамусу, уважай,перед Чесного Спаса днем врочистим,який рум’яних яблук урожай!
Бо душенькам твоїх дітей пречистім,заховуючи райський обичай,не дасть Петро по яблучку сочистім,якщоби перед свяченням плодівтебе, як Еву, демон спокусив.155Догримують своє вихрі політні(відвідує древлян
Перун),а гороблині ночі оксамитніторкаються в душі таємних струн:це Божий перст віщує нам новітніпогрози знаками вогнистих рун, —“мене текел” грізне i нeвiдкличнe,що, мов прокляття, нависа дідичне…156За те, що відреклись святих знаменколись свобідного палкого роду,за те, що славу батьківських іменпродали за сумирність i вигоду,за те… Але ввижаються ген-гендуші дитячій дні величні зроду,коли останній зрив палких синіврозвіє злагоду волинських снів.
В
ИЙ157Від’їлися шпаків крикливі згpaї,взялися раду радить ластівки,iз гнізд лелеча молодь учащаєна батьківські болотяні ставки,під лісом горобина достигає,опеньки в зрубі облягли пеньки,i кличе лось суперника до бою,як присмерк обгортає ліс габою.158Ах, бережися серце!
В цій добітакій сумній, солодкій i тужливій,щоб не злапатись до тенет тобіосіннього кохання!
В бурнім зривівпадеш за жертву пізній ворожбі,згориш в останньому, п’янкім пориві!..
Вважай: іде волинський Вересільміж злотних підлісків i ясних піль!159Не встигла й ти замкнуть, бабусю, дверцясвого чуття в ті давні, юні дні,й не мож було захоронити серця,що спалахнуло вперше восені.
Покинула Мазурські ти озерцяу батьківській далекій стороні,новій вітчизні віддалась у прийми,де звало серце, надили обійми…160Тепер вертаєш думкою назад,у тi далекі, давні роковини.
Луна погроз i пристрасних порадзвучить ізнов з забутої
Та розгортаються в барвистий рядроків підзбужських радісні хвилини.
О, виплатилась боротьба i більза дні, що розпочав їх вересіль!161Зітхнеш — i повідатимеш Марковііcтopiї віджеврілих давнин,укритих попелом любови й
Їх викликає спомин із далин,та оживляє чаклування мовипобляклі барви сутінкових днин.
Глядить, не відриваючись, дитина,як за картиною іде картина:162Москва,
Вкраїна,
Польща i Литва,царі й гетьмани, мир, війна i звади,леґенд забутих пристрасні слова,pитмічна завороженість
Тут,
Марку, ти дістав ковток питваіз джерела кастальської принади,прийнявши першу правду з тим ковтком,що слово є усього початком.163Тому силяб Міцкевичевих дариi Шіллерів лункий, прозорий рим,
Енеєвих пригод співучі чари,
Шевченкових погроз далекий грім,що віщував, мов доля, “кари, кари!” —усе Марко сприйма чуттям тонким.
О, бережи, істото, зерно Слова.щоби за ярих днів посіять знова!164Скороминуча чарівна поразлотисто-барвних днів волинських.
Вартанезрівняних рядків із-під перанового Кітса або фарб Макарта.
Та простягає жовтнева Марасерпанок смерти над імлистим
Не бійся!
Щоб воскреснуть на веснізаснути-вмерти треба восені.165Не смерть це — сон у матірному лоні:сон прозябця у стиглому плоді,i бруньки сон в пухнатій оболоні,дрімота-сон в закриженій
Прийде пора — тепла й любови пломіньторкнеться смерти-сну й ураз тодіжиття постане із дрімоти-смерти:щоби любить i жити — треба
Hi,
Hi, філософе!
Щоб вмерти — житьраніше треба!
Чуй: цимбали, скрипка,i бубон навіжено бубонить,аж дзеленьчить у вікнах кожна шибка.
A cepцeвi дівочому досить,(щоб тріпоталось мов срібляста рибка),почути від музиків:
Мойше,
Прийшла доба заручин i
Просили на весілля тато й мамата й прошу я!” Дівчина б’є чолом,i рушника вишиваного рамакладеться під калач сніжистим тлом —від молодої дар.
Барвиста плямавесільного гуртка іде селом,із завзяттям пейсаті тнуть музики,кричать малі, всміхаються великі,168пригадуючи молоді літа,дні залицяння, сватання i шлюбу.
Минулася досягнена мета,перетривалось радощі i згубу,i рід ізнов у дітях обертана щасну лиць повторних днів рахубу.
Тож грай, музико!
Голосніш цимбали!
Щоб аж чарки i підківки брязчали!169П’яниця п’є, бо вже не пить не може,бурлака п’є — забуть свою біду,англієць — бо йому здається гожеупитися, “як лорд”, а під їдуфранцуз з аперитиву робить ложе,дикун пpoп’є жінок i
Древляни ж п’ють (i ніде правди діти),бо “для Pyci веселіє єсть пити”.170Тому то i весіллям зветься це,бо з серця геть гризот буденних брила,бо сяє безтурботністю лице,бо повен стіл i повні вщерть
Були здорові, пивши!
У сільцевам гарна, кумцю, пташечка влетіла!
Тож побажаймо їм копу дітейi добрий міх, повнісінький грошей!171Веселі дзвони кличугь з-поза бору,щоб поспішатись до села чимдуж,i xyтip квапиться, щоб встиг упоруна празник осамітнений Підзбуж.
У церкві стиск, i навіть до притворуне протиснувся б i в’юнистий вуж.
Але з’явився дід коло порога —i вмить до клиросу вільна дорога.172А потім — празникові дні гостин,(уміють частувать сільські Люкули);далеко геть утомний бiг годин,намагу, піт i втому — всі забули,земля-праматір далась на спочин, —смакують діти дари, що
Благословен ваш труд, його плоди,бо варт є працівник своєї мзди!173Одвідавши приятелів i друзів,(зубрівка всюди мала добрий смак),в гостинному єґомосцевім крузіотаборився дід нарешті — знак,що жарт i сміх триматимуть в напрузіродинний гурт.
I чути вже:
Бо таквже й лишиться при цім правдивім слові:нема то, як котові i попові!..174Кінець забаві!
Бо прийшов Пилип!
Ще нижче листопадно-хмарний килим,цілими днями чуть з стодоли ціп,встають поранки в шатті посивілім,дід одміря в патрони порох, дріб,i Буйда б’є хвостом нетерпеливим.
Біля печей збираються жінки,летять на звіди перші сніжинки…175I знов зима.
Завершилося коло,вернувся вітер на свої круги,i плеще знов, як океан об моло,волинський рік в ті самі берегиповторности.
Крижане заборолоспустили знов морози i
Хоч од розлуки серце i ятриться,але чека Марка назад столиця,176студена, непривітна i чужа,ждуть (може й зрадницькі) чужі пороги,i радощі чужі й чужа
Та вже поклала пруг пересторогичерез життя волинських днів межа!
Не схибиш ти, дитино, вже з дороги,яку тобі проклав Волинський Рік:
Свободі й Слову приректи свій вік.
Був вiк камінний, бронзовий, залізний,вік пари, динаміту, літаків,вік електричности, бундючних слів,дрібних, жорстоких чи пopoжнix
У макабричнім танку кістяківна ще нечуваній кривавій тризнігряде Атомний Biк на кон Biкiв.
ХІVЙого віта надхнення дітваків,жадних забави, швидкости i зміни.
Що перед тим було-лиш гра дитини,лиш спроби підсвідомих початків,даремно промарновані годинибезсилих, хоч учених, диваків,що борсались без цілі i причини…ХVТепер доба приходить Надлюдини,яка зеніт розколе i надір,пізнає космос до найдальших зipі на складові розкладе частини,нестримувана забобоном вір,істотности билини i тварини!
Іде доба незнаних ще манір,
ХVІколи в ненависті постане мир,під мусом концентраків навзаводибратерством спалахнуть yci народи,i людство упірне в щасливий вирспокою, споживання й насолоди!..
Та обзивається душа: не вipв цю візію надщастя й надсвободи!
IIКоли було дійшло до миру й згодичерез насильство, примус чи наказ?
Чи ж з’являться з лябораторій, враз,удосконалених людей породи?
Hi!
Не в пробівках — в серці власнім насочікують i кари й нагороди!
Бо не подасть конваєровий
IIдля тих, що прийдуть безіменних мас“ан ґро” чи “ан деталь” любов i ласку.
Останню відшукаємо розв’язкуне там, де кублиться космічний газ,завдавши таємницям всім поразку.
Тоді дійдем замріяних оаз,почувши щастя недосяжну казку,
IXколи з душі зірвемо панцер-маскунеситої, як вовкулак, жади.
Вона жене нас на підбої:
Йди!
Загинь, але, послушний обов’язку,підбий ввесь світ!..” I ми сюди-тудикидаємось сквапливо i боязко,як вівці полохливі з череди.
XXТаж Майстер був сказав колись:
Гляди:що як усього матимеш доволі,зробившись паном світової долі,а душу згубиш?” О, вряди-годиви, розумом міцні, а серцем кволі,прислухайтесь до тихої ходипрадавніх благовість про царство волі:
XIвона у нас самих, у тихій ролісердець.
Там все на відкриття чека:i дружби мужньої міцна рука,кохання першого солодкі болі,довірливість дитяча гомінка,й нестримана, як вільний вітер в полі,всетворча радість, знаходом п’янка,
IIвci речі життєві, мов та ріка,несе буття нам навпроти без ліку.
Не вибирай із них лише велику,що розголосом-славою грімка.
Не в громах бур, не в лев’ячому рику —в тонкім акорді леготу й струмкалюдині дух з’являється відвіку.
У молитвах, а не в офірнім крикушукає божества вдумливий жрець,не океан — Касталії живецьпід життєдайну перейма опікунадхнення прозябець; пророк, борецьi вождь ідуть в пустелю дикуприправитись на творчий
IVОтак i той, нових границь творець,пророк i вождь, обіцяний вітчизні,об’явиться у дні останні, грізніне з розпаду атомових тілець,а з тихих слів, приречених дідизні,із тиші наших відданих сердець.
Їх зберегли нам Предківські Роки,щоб будувать на них могли віки!
Лютий-листопад 1946
