Чума з лопатою ходила,
Та гробовища рила, рила,
Та трупом, трупом
І с о с в я т и м и не співала,
Чи городом, чи то селом,
Мете собі, як помелом.
Весна.
Садочки зацвіли,
Неначе полотном укриті,
Росою божою умиті,
Біліють.
Весело землі:
Цвіте, красується цвітами,
Садами темними, лугами.
А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у
Та й мруть.
По улицях
Ревуть голодні, на
Пасуться коні, не
Ніхто загнать, нагодувать,
Неначе люди тії сплять.
Заснули, добре, знать, заснули,
Святу неділеньку забули,
Бо дзвона вже давно не чуть.
Сумують комини без диму,
А за городами, за
Могили чорнії ростуть.
Під хатами поміж садами,
Зашиті в шкуру і в смолі,
Гробокопателі в
Волочать трупи
За царину — і
Без домовини; дні минають,
Минають місяці,—
Навік замовкло,
І кропивою поросло.
Гробокопателі ходили,
Та й ті під хатами лягли.
Ніхто не вийшов вранці з хати,
Щоб їх, сердешних, поховати,
Під хатами і погнили.
Мов оазис, в чистім
Село зеленіє.
Ніхто в його не заходить,
Тілько вітер
Та розносить жовте
По жовтому полю.
Довго воно зеленіло,
Поки люди з
Пожарище не
Та не
Села того зеленого.
Згоріло, зотліло,
Попіл вітром розмахало,
І сліду не стало.
Отаке-то людям
Чума
Друга половина 1848,
Косарал]
