Коли із нашого життя зникають люди,
Мов розчиняються навіки у повітрі.
Ми перший час шукаєм їх повсюди.
А, потім, інший хтось нам дарить світло.
І ми за них, нових, двома руками.
Щоб знов відчути, як радіє серце.
Але, нажаль, у пам'яті роками
Звучать тих "зниклих" рідні мегагерци.
Вони кричать, а іноді шепочуть,
Нам ті слова, що інші нам не скажуть.
Їх голоси, їх посмішки, їх очі...
Вони нас теж, напевне, пам'ятають.
Вони, як ми, обрали інші долі...
І потайки від тих, хто зараз з ними,
На папки з фотокартками паролі,
Щоб не втрачати нашої ""заміни"".
Навіщо ревнощі? Вони і ми, - минуле...
Ті спогади, фантоми нездійсненні.
Ми всі для когось мрії, що майнули.
Але в майбутньому всього лише натхнення.
Для них вірші наповнені любов'ю,
Для них пісні сумні, в яких зізнання.
Що ж ми за люди, що не бачим болю,
Тих, хто в нас вірить. Тих, хто зараз з нами...
Невже ми знов бажаємо втрачати,
Лише для того, щоб знов зрозуміти.
Що краще тих, хто поруч обіймати,
Чим все життя за спогадами бігти.
