Все повернути втрачене зумію,у повноті життєвій
Отак гадав… плекав таку
Напружував життя, як тятиву.
І жили всі розслабли від напруги,розм’якли від мовчання всі слова,і день ждання спалив язик на вугіль,і голос лопнув, ніби
Став зайвим поклик, непотрібні —
Вже неспроможен й тіні
Ти вилущилась, розчахнувши руки, —дві волосинки з кіс твоїх горять.
Не втримаю й найменшої
Тож як я міг привласнити когось,якщо я сам — суцільна порожнина,де навіть ім’я власне
Та й хто присутній був в мені донині,якщо в душі — ні дна, ні глибини.
Яскраво спалахнули волосини,і, мов від струму, луснули вони.
Ніби сліпець, я натикавсь на речі,на гострі лікті, губи голосні,і відчував всі межі порожнечі,що озивались болісно в мені.
І голоси навколишнього світубудили муку й приспану
Поміж руками крутонувся вітері груди розімкнув, ніби стіну.
І відступались люди та дерева,кололась під ногами щира
Та не роздався проміжок життєвий,з якого протяг мене вимів геть.***
