В темних горах, при окопах, у болоті,там зійшлися два вояки по роботі.
Не зійшлися, тільки впали край дороги,поранені: сей — у плечі, той — у ноги.
Один стогне:
Тату милий, мамо
Другий плаче:
Діти любі, жінко
Подивився сей на того довго, тихо, —здивувала рідна мова, спільне
Поможіть мені, земляче, рідний брате!
Не по волі я загнався у
Я поможу, милий гостю з України!
Чей по волі не бажав ти нам
Б’ють гармати на добраніч, стогнуть гори,
Звір лісами утікає в темні звори*.
Два вояки завивають свої рани,споминають і родину, і
От звела нас люта доля раз докупи,не у гості, тільки в полі, тут, де трупиHellip;
Виріс, брате, я далеко — у Полтаві,а загину у Карпатах на
Другий каже:
Горе, брате, нам, нещасним,нашим людям, нашим нивам, горам красним,та найтяжче наше горе — люта сила,що з братів та воріженьків поробила.
Та не плачмо, бо віджити ми ще годні;вилічимо свої рани і народні;кров пролита не пропаде, зродить нива —буде, буде Україна ще
Звори яри, провалля.
