Отак,
Николаю, вкраїнські
І веселять душу, й серце загрівають;
Отак,
Николаю, руські
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б’ється,
Коли з України руськая
Та мило-солодко вколо серця в’ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший — от вже думку несе.
Несе й каже:
Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава
Світом вокруги;
Про руських батьків,
Боярів. князів,
Про гетьманів, козаків».
І стане повідати зразу так мило,
Стиха й величаво, мов над морем
Цвіт-доля любенько; потім
Застогне, заплаче — щораз то сумніше,
Сумніше, страшніше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби
Про спис, про шаблюку,
Щоби
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила.
І знов згомонить ти нишком, мило-немно.
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами;
Ні. то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім
Себе заквітчає,
В степах на
Весело заграє,
Як в
Змиєсь, прибереся,
Легеньким
На Дністр занесеся;
В тихенькім
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до
Ген-ген полетить,
Під небом, край
Сонечком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській
Скрізь світу казати!
