Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17У всякого своя
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим
За край світа
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з
Взять у домовину.
Той тузами
Свата в його хаті,
А той нишком у
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде
У тебе час та й
Пазурі в
І не благай: не
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята;
Нехай,—
Може, так і треба».
Так і треба! бо
Господа на небі!
А ви в ярмі
Та якогось
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці.
Схаменіться:
Усі на сім світі
І царята і старчата
Адамові діти.
І той… і той… а що ж то я?!
Ось що, добрі люди:
Я гуляю,
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть!
Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з
Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива
У господа
Летим.
Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє,
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не
І не
І все то те… Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим
Княжат недорослих; а он
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка,
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті
Предковічні, що
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сім
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії
Тебе повивали.
Бери ж їх,
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я
Серце
Та тим часом
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір
У безверхій хаті.
А ще гірше
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте
Я вже не почую,
Один собі
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину.
Одпочину… аж слухаю
Загули
Під землею…
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти
Під землею?
Ні, вже, мабуть,
Я не
І на небі!..
За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі
В тілі душу закували,
Серце
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної
На той остатній страшний
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку
Неситому!..
То каторжні.
А за що? т.і
Вседержитель… а може,
Й він не добачає.
Онде злодій
Кайдани волочить;
Он розбойник
Зубами скрегоче,
Недобитка
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте
Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу.
Земля чорніє,
Дрімає рсзум, серце мліє.
Дивлюся: хати над
Та городі: з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані,
І кайданачи окуті,
Муштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою
Туман тяжкий… Долітаю
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося… огонь
Кругом
Аж злякавсь я…
Ура! ура!
Ура!» —
Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» —
Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам
Сегодни
Та де ж вона, тая
Бон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими
Де ты здесь
З України». —
Так як же
Й говорыть не
По-здешему?» —
Ба ні,—
Говорить умію.
Та не хочу».—
Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец
Ввесты тебе.
Только, знаєш,
Мы, брат,
Не поскупись
Цур тобі,
Каламарю… І
Я знову
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже
Золотом
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив
Твоїм в рщомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На каток
Москалеві.
От і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства,
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче
Коло самих: може,
Або дулю
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без’язикі
Анітелень.
Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох
Мов сичі надуті,
Та щось нишком
Здалека не чути
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар
До найстаршого… та в
Його як затопить!..
Облизався
Та меншого в пузо
Аж загуло!.. а той
Ще меншого
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а
Уже за
Як кинеться по улицях,
Та й дівай
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як
Гуля наш батюшка, ґуля!
Ура!..ура!..ура! а, а,
Зареготався я, та й годі;
А й мене
Таки добре.
Перед
Усе те заснуло;
Тільки де-де
По углах
Та, стогнучи, за
Господа благали.
Сміх і сльози!
От пішов
Город озирати.
Там ніч, як день.
Дивлюся:
Палати,
Понад тихою рікою;
А беріг
Увесь каменем.
Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то ноно
З калюжі
Таке диво… отут
Пролито людської
І без ножа.
По тім
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиггрі теленькають.
От я повертаюсь
Аж кінь летить,
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свит — не свиті,
І без шапки.
Якимсь
Голова повита.
Кінь басує, от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь
Загарбати.
Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому—
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той П е р в и й що
Нашу Україну,
А В т о р а я
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я
Історія України.
Стою,
А тим часом — тихо,
Та сумно
Щось такеє
Із города із
Полки
З заступами на лінію,
А мене
На столицю з
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота
Благородними костями;
Поставив
На їх трупах катованих!
І в темній
Мене, вольного гетьмана,
Голодом
У кайданах.
Царю! царю!
І бог не
Нас з тобою.
Скованій зо
Навік-віки.
Тяжко
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може,
Москва
І Дніпро
В синє море,
Високі могили
Нашу славу.
Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара
Сіре небо.
А в тій
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла
Хмарою
Над царем тим
І
І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страішному на
Ми бог і
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з
Загнав, голих і голодних,
У сніг на
Та й порізав; а з шкур
Собі
Пошив жилами
І заклав;
В новій рясі.
Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий!
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на
Уже муштрувались.
Покрай улиць
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той
Люди заробляють.
От і братія
У сенат
Та підписувать — та
І з батька, і брата.
А меж ними і
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та
Батьків своїх, що
Цвенькать не
По-німецькій,— а то
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! може,
Остатню
Жидам продав, поки
Московської мови.
Україно!
Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською
В німецьких
Заглушені!..
Плач,
Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень
До царя в палати,
Що там робиться.
Приходжу:
Старшина
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з
Медвідь виліз,
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля
Його мучило.
Як
На самих пузатих
Всі пузаті до
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає
І ті в землю; він до
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде
Мій медведик!
Стоїть собі,
Голову
Сіромаха.
Де ж
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж зісміявся.
Він і почув, та як
Я перелякався,
Та й прокинувсь…
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке
Сниться
Та п’яницям.
Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.8 іюля 1844,
Петербург
